назустріч долі ........................
мммммііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііімммммм ....................................
Днями, в інтернеті з'явився цей матеріал - подаємо його в перекладі українською мовою та додаємо карту шляху, котрий Антон Чуднов подолав пішки, територією Сумщини.(Для перегляду у повному форматі, натисніть на її зображення).
Дорога до тиші: на Сумщину із зони АТО тиждень йшов хлопець з вадами зору
  Ряуючись від обстрілу, 21-річний хлопець, з вадами зору, із Донецької області тиждень пішки добирався до Сум. «Останні дві доби я йшов без зупинки. Боявся, що коли приляжу поспати, то замерзну до смерті», - розповів Антон Чудаков.
Про те, що до Сум пішки (!) прийшов біженець з Донецької області, я вперше почула від працівників управління праці та соціального захисту, - повідомляють .Факты. . «Вчора сидів у нас, оформляв документи. Замерзлий весь, зуби стукають, - поділилися зі мною співробітниці. - Ми його гарячим чаєм напоїли, трохи нагодували . Хлопцю довелося пішки йти через кілька областей, грошей не було, допомогти нікому».
Виявилося, що довгий шлях Антон долав тиждень. Іноді йому щастило на добрих водіїв та контролерів приміських електричок. Щоправда, це траплялося рідко. Ось і останні 180 кілометрів від Конотопа до Сум довелося йти дві доби, без сну. По снігу, в дірявих кросівках. Голодному. І, як виявилося, практично незрячому - у хлопця сильна короткозорість, мінус вісім діоптрій на обоє очей..
******************************************************************************
«Нас зібрав голова сільради і сказав: «Поки є можливість, їдьте звідси»
Нормального щасливого дитинства у маленького Антона не було. У віці півтора місяці його покинула рідна мама. Куди і чому вона пішла, тато синові не розповідав. Хлопчика виховували батько та бабуся. Що таке справжня материнська любов, він не знає. Ставши дорослим, намагався з'ясувати, що тоді сталося. Батько казав, що винна мати. Та, у свою чергу, звинувачувала в усьому колишнього чоловіка. Вперше свою маму Антон побачив у 17 років. Незадовго до цього помер його батько. Ще раніше, у 2000 році, пішла в інший світ бабуся. Після смерті тата підліток залишився зовсім один. Суд прийняв рішення: відправити неповнолітнього до рідної матері. По своїй волі жінка забирати сина не збиралася. Її викликали повісткою. Вона думала п'ять днів, перш ніж забрати його до себе.
У будинку у мами і вітчима, в Сумській області, Антон прожив рік. Більше не витримав. Каже: як не намагався, все одно не міг догодити. Хлопець зізнався: мамі не подобалося те, що він погано бачить. Антон таким народився: трохи з косоокістю і з сильною короткозорістю. Як можна дивитися на світ, коли у тебе мінус вісім діоптрій на обоє очей і немає окулярів, я, чесно кажучи, не дуже уявляю. Напевне, так само смутно - як і бачить все навколо мій співрозмовник. Але це не утримало його від рішучого кроку: рятуючись від війни, з однією гривнею в кишені, пішки відправитися в далекий шлях.
- Поки жив у мами в Сумській області, ми весь час сварилися, - згадує 21-річний Антон Чудаков. - Коли мені виповнилося вісімнадцять, вона сказала: «Не хочеш по-хорошому, їдь в Донецьк». Там у нас були якісь далекі родичі. Спочатку я поїхав у Суми, заробив грошей на дорогу, а потім - у Донецьк. Ще з тих часів я запам'ятав Суми тихим, спокійним містом. У мене тут залишався один. У Донецькій області я жив у Артемівському районі, в невеликому селищі. Хоча воно і знаходиться на українській території, але бомбили нас постійно. Ціле літо і осінь. Кожен день - постріли, «Гради», вибухи. Страшно. Селище у нас не дуже велике. Я там навчався в училищі на кухаря-кондитера.
Нещодавно нас зібрав голова сільради і сказав: «Поки є можливість, їдьте звідси». Ми з хлопцями, моїми друзями по училищу, повернулися в кімнату. Стали думати, що робити. Тут знову почався обстріл. Хоч ми вже, можна сказати, і звикли до того, що постійно стріляють, але все одно було дуже страшно. Пацани кажуть: треба щось вирішувати. А що? Я їм сказав: піду туди, де спокійно. І ввечері, після вечері, рушив у дорогу.
- Що ти узяв із собою в дорогу? І до кого пішов?
- Узяв із собою паспорт, ідентифікаційний код, і все. Грошей у мене не було. Був одягнений в легку куртку, джинси, кросівки, светр і шапку. Так і пішов. Куди конкретно, не знав. Але чомусь дуже хотілося дістатися саме до Сум. Я йшов до друга, не до мами. На матір я не сподівався. Просто знав, що вона мені не допоможе. І тому не просив у неї нічого.
- Куди ти подався?
- Спочатку я вирішив, що мені потрібно дістатися до Артемівська, це в 14 кілометрах від мого селища. Першу ніч в дорозі було страшно. Намагався ніде не зупинятися, особливо не заходити до посадки - у нас там скрізь розтяжки. Із-за того що я погано бачу, йшов повільно. Так що до Артемівська дійшов тільки до ранку. Якраз до відкриття вокзалу. Там запитав, чи ходять електрички. Мені сказали, що скоро вирушає потяг в Червоний Лиман. Купити квиток не було за що, довелося сідати так. Тільки ми рушили, підійшла контролер. Дякуючи їй, вона дозволила доїхати безкоштовно. Так я дістався до Червоного Лиману. Звідти пішки пішов у Родзинки.
- Пішки? А автостопом не намагався?
- Знаєте, я намагався зупиняти машини. Але попутки пригальмовували дуже рідко. Мені навіть було прикро. Ось видно: їде автомобіль, в ньому сидить тільки один водій. І проїжджає повз. Підвозили в основному люди на стареньких машинах. Один чоловік взагалі трапився дуже добрий. Це було на другу добу мого шляху. Він мене трохи підвіз і дав з собою десять гривень. Я купив на вокзалі в Ізюмі булочку, чай і трохи хліба. Це була вся моя їжа за два дні.
Воду я пив на вокзалах, з-під крану. Маленькими ковтками, щоб довше потім не хотілося. Раз мене нагодувала прибиральниця на вокзалі, дала пиріжок. А в Харкові міліціонери забрали у відділок. Перевірити документи і «пробити» по базі даних. Ну, щоб дізнатися, може, я наркоман або судимості є. Я їм усе розповів, хто, звідки. Вони мені налили чаю, пиріжків купили і залишили ночувати в себе. Сказали: в Харкові ночами багато різних людей ходить, спи краще тут. Так я у них на лавках у райвідділі міліції і переночував.
«Я цокотів зубами, руки ховав під пахвами, але рухався вперед»
- Давай все-таки повернемось до твого подорожі. Ось ти дістався до вокзалу в Ізюмі, випив чаю з пиріжком...
- Так, і там же, на вокзалі, провів ніч. Вранці хотів поїхати електричкою в Харків. Але мене не пустили без квитка. І я пішов пішки. Ноги почали сильно боліти. А підвіз, вже під Харковом, якийсь дідусь на старенькій машині. Спасибі йому за це. Зате доставив прямо до автовокзалу. Я переночував там, а вранці став шукати, де в Харкові залізничний вокзал. Виявилося, що їх у місті два. Надвечір дістався на потрібний мені вокзал, з якого відправляються поїзди до Сум. Якраз в той вечір мене і забрала міліція.
- У Харкові на вокзалі працюють волонтери. Чому ти не попросив допомоги?
- Так, я бачив там людей, столи. Але посоромився підійти. Сподівався, що зможу якось підробити. Не вийшло. Тоді я сів у електричку і поїхав у Київ.
Дібрався до столиці, підійшов до міліціонерів, дізнатися дорогу в Суми. Вони мене навіть сигаретою пригостили, сказали: «Не кради, коли що». Порадили доїхати до Конотопа, звідти, мовляв, вже близько. Я встиг на електричку, мені знову пощастило - пустили без квитка. Приїхав у Конотоп. Звідти всього 180 кілометрів до Сум. Подумав: що таке 180 кілометрів? Це не тисяча, не півтори. І пішов пішки.
Дві доби йшов. Темряви вже зовсім не боявся. Тут спокійно, не стріляють, в посадках ніхто не наставив розтяжок. Йшов і думав: все буде добре. В дорозі зовсім не спав. Тому що боявся заснути посеред поля, замерзнути і не прокинутися. Тільки дуже холодно було. Пішов сніг з дощем, я промок. Цокотів зубами, руки сховав під пахвами, але йшов вперед. Вже під Сумами зупинилася машина, і останні десять кілометрів шляху я проїхав в теплі.
У місті спочатку дістався до вокзалу. Сів біля теплої батареї і заснув. А потім підійшла міліція. Я їм все розповів, і вони порадили звернутися в центр зайнятості. Я його знайшов, там дали номер телефону, де на роботу потрібні двірники. А як туди дзвонити? До того часу свій телефон я вже продав. Коли сильно захотів їсти, віддав майже за копійки. Подзвонив по таксофону, мені відповіли: на роботу треба виходити через тиждень. Але де мені жити цей тиждень? Що робити далі? Я пояснив, що біженець. Тоді мені сказали звернутися в управління соціального захисту, на вулиці Харківській. Розпитавши людей, я таки дістався туди. Там мене відвели до однієї гарної жінки. Вона нагодувала, дала з собою 50 гривень, кудись подзвонила, мене прилаштували. На автовокзалі пустили в автобус без квитка, я доїхав до міста Кролевець. Тут мене зустріли, поселили в гуртожиток. Обіцяють, що допоможуть відновитися на навчання у місцеве училище. Хочу все-таки отримати спеціальність кухаря-кондитера.
- Він зайшов до нас у кабінет такий нещасний, худенький, - згадує головний спеціаліст відділу соціальної допомоги переселенцям Сумської міськради Олена Луцюк. - Був у якийсь шапці, потертому взутті, у руках тримав тоненьку курточку. Почав розповідати, і я просто отетеріла. Ми зробили йому гарячого чаю, поділилися чим змогли. Нагодували, дали трохи грошей. З допомогою штабу ДСНС знайшли житло - гуртожиток в райцентрі Кролевець. Посадили на автобус, а там його вже зустріли місцеві рятувальники.
Після того як про Антона стало відомо журналісту «ФАКТІВ», на прохання про допомогу відгукнулася і місцева міліція. «Звичайно ж, ми обов'язково зберемо для хлопця і одяг, і взуття, - пообіцяла начальник прес-служби Сумського обласного управління міліції Ельвіра Біганова. - Якщо буде треба, допоможемо і з влаштуванням на роботу, і з обстеженням в лікарні».
- У цього хлопця дійсно дуже серйозна ситуація, він зайшов до нас у кабінет буквально на дотик, - каже лікар-офтальмолог Кролевецької центральної районної лікарні Артем Єрмаков. - Для початку ми проведемо консультацію з обласними фахівцями, а потім будемо вирішувати, що робити далі.
Дуже хочеться сподіватися, що інтуїція не дарма призвела Антона у Сумську область. Може, саме тут його чекає доля? Тому що, як тільки я розповіла цю історію своїм близьким, одна з подруг передала йому весільний костюм свого чоловіка. «Нехай він у ньому одружився на гарній-прегарній дівчинці», - витираючи сльози, чомусь сказала Інна, вкладаючи в кишеню весільного піджака гроші для незнайомого їй хлопця.
Галина КОЖЕДУБОВА, «ФАКТЫ» (Харьков)
13.12.2014
|
0
