. .
.....
  Викладені нижче спогади, часів війни 1941 - 1945 р.р, колишньої нашої землячки, котра свого часу мешкала в Тернах, записала харків'янка Елеонора Сидак ( на фото). Вона опублікувала їх ( як і інші свої оповідання) на сайті "Проза.ру".
Можливо якісь родичі, тієї жінки, і до цих пір мешкають у селищі - звати її було Пустовойт Людмила Борисівна, 1924 р. народження. Її спомини авторка назвала "Евакуація".
Інший матеріал, у цій добірці, має відношення до нашого "ближнього села" - Хоружівки, точніше до батька третього Президента України - Андрія Андрійовича Ющенка. Документи від КДБ , котрі ми подаєм, днями виклав у мережі "Фейсбук" сумський історик-архівіст Генадій Іванущенко. Гадаємо користувачі з цікавістю їх переглянуть. ( Для перегляду у більшому форматі - тисніть на зображення)
   
 ( на фото початку 1900 - х р.оків - народне училище в с. Хоружівка, - пізніше, школа, в котрій вчителював А.А. Ющенко - "ДС")
Додатковий матеріал по цій темі можна переглянути на сайті "Історична правда", за вказаним посиланням: http://www.istpravda.com.ua/digest/2010/12/17/9429/
ЕВАКУАЦІЯ
Жили ми на території цукрового заводу села Терни Сумської області. Я якраз закінчила 9 клас, а тут війна... Завод евакуювали в Середню Азію, а нас, дітей, жінок та старих, стали вивозити пізніше. Посадили на вози, дали на всіх одного чоловіка - інваліда в провідники і відправили на Суджу наздоганяти завод. У кожній сім'ї по 3-4 дитини. Дощі, дороги розмило і розвезло, колеса возів грузнуть у багнюці. Провідник вже в перший день видихався витягувати підводи на щільний грунт. Там і зараз такі ж дороги, як у фільмі про Ковпака показують. Ми розпитали про обхідні польові шляхи, порослі травою, і ними доїхали до села Угроїди. Шість підвід поїхали вперед, а ми стали на ремонт. До того часу у нас вже застудилися і захворіли донька секретаря парторганізації і батько бухгалтера заводу. Там ми їх і поховали. Після такої непередбаченої затримки поспішили наздоганяти своїх. Тільки виїхали до лісу, вибігає назустріч солдат, махає руками, наказує зупинитися і повертатися назад: в Суджі висадився німецький десант.
Повернулися ми в радгосп. Нас розселили по порожніх хатах місцевих біженців. Наш будинок на самій околиці. Тут нас і застукали німці. Нікого з біженців вони не чіпали. Знали, що у нас нічого немає. Заглянуть в хату і йдуть далі. Щоб прогодувати мене з сестрою, мама ходила по селах на міняння. За зиму поміняла на картоплю і крупу всі наші речі, які ми взяли з дому. Але їжі не вистачало. Нас не залишало відчуття голоду.
Фронт пішов далі, а з ним і німецькі частини. Двадцятого лютого пішла я в ліс по дрова, а звідки ні візьмися вискакує солдат в білому маскхалаті. Міцний такий, рум'яний від морозу.
- Німці далеко?- питає пошепки.
- Немає у нас німців,- відповідаю.- Пішли давно. Стоять у Краснопіллі.
Махнув він рукою, тут ліс і ожив. Потім я дізналася, що це бійці Сибірської дивізії заходили в радгосп. Через день приходять до нас і просять маму:
- Мамаша, скоро 23 лютого, наше свято. Приготуй нам пельмені.
- Так я б з радістю, тільки в мене крім проса і картоплі нічого немає.
- Ми тобі принесемо, а твої дівчата допоможуть.
- Знаєте, хлопці, я не вмію ваші пельмені робити,- каже,- я вам краще наших українських вареників приготую.
На тому і порішили. Принесли вони і борошно, і м'ясо. Для бійців - визволителів ми готували з радістю. Голова від запаху їжі йде обертом, але чужого ми не чіпаємо. А хлопці в подяку нас запросили за стіл. Уяви собі, скільки ми такої їжі не їли!
Навесні почали садити город. Виділили нам місце на просяному полі, а картоплі самим на їжу не вистачає. Обрізали з картоплі шкурки з паростками і посадили.
Незабаром стали нас, дівчат і жінок, виводити на роботи. Стали ми рити бліндажі, окопи, капоніри. Йдуть дощі, холодно. За ніч окоп наповнюється водою. Ми вичерпуєм її відрами, стоячи у воді, потім поглиблюєм окоп. За час сну одяг і взуття так і залишаються мокрими. Стали дівчата скаржитися командиру, а він у відповідь:
- Ви тільки поки черпаєте мокнете, а солдати у мокрих окопах всю ніч мерзнуть.
За колодами для накату ми ходили в ліс. Впрягається в сани я і три діди, і тягнемо по бруду. Діди дерева пиляють, я з ними сучки обпилюю, на сани накладаю, волоком тягнемо на місце. Там діди розпилюють колоди на дошки. Дошками вкриваємо бліндажі і капоніри. Зверху насипаємо землю і маскуємо гілками і землею. Одного разу накат провалився і переламав руки дівчини, яка працювала всередині капоніру.
Дорога, по якій ми йшли на роботи, пролягала через мінне поле. Ми про це не знали. Просто йшли ланцюжком: попереду солдат і замикає солдат. Земля мокра, важка, слизька. У мене нога і поїхала.
- Стояти ні з місця!- кричить солдат.- Дівчино, не рухайся, зараз я тебе звільню!
- Від кого мене звільняти?-думаю.
Ще б два сантиметри, і я б зачепила міну.
У наших капонірах вже заховані легкі літаки дівочої авіації. Вони вилітають вночі бомбити передні окопи ворога, несучи під крилами всього по дві бомби. Підійде командир до входу капоніра, посвітить всередину ліхтариком і виїжджає на світло з-під землі літак. Дівчатам категорично заборонялися денні польоти. Німці їх так і звали «нічними відьмами». Відчайдушні були дівчата. Одна з них, Іра, аж надто лиха була, всупереч забороні вилетіла вдень дражнити «мессера». У німецького літака швидкість більше. Він і підстрелив Ірин літак. Смілива була дівчина, гарна. У сусідній частині служив її наречений. Сильно убивався по дівчині.
Перед боями на Курській дузі вивезли нас у село Бобрава Борівського району біля річки Псел.
Там Люди одягалися дуже дивно. Сорочки у них були до підлоги. Домоткані, з пишними рукавами. Такі ж домоткані спідниці, пофарбовані в чорний колір. Спереду гладкі, ззаду плісировані. Спереду на шию надівався фартух, весь розшитий строкатими маленькими шматочками тканини. Називали його завіска. Голову щільно пов'язували червоною хусткою, а на неї пов'язувалась біла косинка, з якої стирчать вгору куточки.
Двори були маленькими. Дахи будинків криті соломою, підлоги в будинках глиняні. В дворі хлів, сарай. Гній з хліва розсипали по двору.
Лягли ми спати, а вночі прокинулися від того, що все тіло як вогнем пекло. Запалила мама лучину, глядь, а ми всі блохами обліплені. Вискочили у двір, познімали з себе сорочки, давай трусить і обчищатися. Вранці все село обговорювало, що приїхали якісь божевільні, ночами голі бігають.
З ранку ми нарвали трави від бліх, вишкребли підлоги, і засипали травою.
Яких тільки випадків не відбувалося на моїх очах!
В Бірках ми вирівнювали дорогу на станцію Обоянь. За річкою стояла частина з «катюшами». Це трималося від нас в секреті, а по дворах ходили люди НКВС, перевіряли приїжджих. По дорозі повз нас регулярно проходив взвод солдатів на тренування з кидання пляшок з запалювальною сумішшю.
Йде взвод, у солдатів збоку прив'язані пляшки. Попереду крокує молодий командир і в такт ходьби шомполом поплескує себе по халяві чобота. Випадково шомпол розбиває пляшку. Солдати кидаються в розсипну, зривають з себе одяг і топчуть у пилу гарячі на ній бризки, а від командира через 15-20 хвилин залишається один огарок. Ось така вона, запальна суміш!
Ми будуємо міст через Псел. Під'їхала машина. З неї вийшов майор, перевіряє якість робіт. Ось він наближається, моя подруга Нюся відкидає лопату і кидається йому назустріч. Це її чоловік, від якого давно не було звісток.
-Нюся, рідна, я знайшов вас! Тільки забрати зараз не зможу, не час. Зате знаю, що ви живі і де вас шукати потім.
Восени 43-го ми повернулися в радгосп. Пішли дивитися на нашу картоплю і засмутилися: все заросло просом. Вирішили, що доведеться знову всю зиму голодувати. Покликали сусіда інваліда, щоб допоміг скосити. У снопи пов'язали. Мама випадково розгледіла в стерні сушені гілочки бадилля.
-Люда. Неси лопату, спробувати треба.
-Мамо, ну що тут може бути!- з досадою відповідаю, але лопату несу з дому. Копнули, а там картопля, та така велика, що ми і не бачили ніколи.
Зібрали урожай, обмолотили просо, мішок занесли в будинок. А в полі мишей розвелося сила - силенна. Вранці прокидаємося, по всій підлозі просо розсипано. Миші дірки в мішку прогризли. Зібрали ми розсипанне просо і мама мішок під дах підвісила. Щоб врятуватися від мишей розклали ми уздовж стін чоботи і стали ночами ганяти мишей. Миші в чоботи ховаються в нори, а ми їх ловимо і в окропі топимо.
У мене запалилися промерзлі і поколоті стернею ікри ніг. Розпухли, як колоди, і загноїло Знайшлися «добрі люди», дражнять: «Що дівка, нагуляла заразу з німцями!». А мені прикро, так і боляче дуже навіть стояти. Пошила мені мама капці на мотузяній підошві. Побачила їх медсестра з найближчого госпіталю і попросила маму перешити їй комір на гімнастерці та дівчатам погони. З січня 1943 р. в армії ввели нову форму одягу: погони замість петлиць і коміри стійки, а екіпірувати армію не встигали. Молоденьким дівчатам дуже хотілося похизуватися у формі нового зразка. Мама все зробила. Дівчина в подяку попросила професора з госпіталю допомогти мені. Як раз в армії стали застосовувати стрептоцид. Ці примочки мене і врятували.
 ( на повоєнному фото - одне з приміщень Тернівського цукрозаводу . "ДС")
Взимку 1943-го ми повернулися додому на цукровий завод. На відновлення зруйнованого заводу працювали полонені угорці. Вечорами конвой заводив угорців в клуб і вони грали на скрипках. Дуже добре грали. Уздовж стін в клубі розсідалися батьки, а молодь танцювала з солдатами з конвою. Тут я і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. На заводі я працювала бухгалтером.
Коли в 44-му чоловік привіз мене в Харків, я поступила працювати бухгалтером в райсоцзабез. Народила сина, у 1955р. закінчила ХАДІ і сорок років пропрацювала в інституті «ПРОМТРАНСПРОЕКТ» у групі міських мостів. Ми відбудовували мости: в Харкові на Московському проспекті біля кінотеатру «Москва», через Лопань по Полтавському шляху, на залізницях, на Уралі в Березняках, у Середній Азії. Міняли русла річок, будували шляхопроводи до копалень.
Скільки подій пам'ятаю, та хіба все розкажеш?
********************************************************************************************
|
0
