Дика Слива (Wild Plum)

    з великоднем !    

    рушаємо...            

     земля і люди...        

      що було...                   

  ...спитати у бога... 

  фільм, фільм ...

була зима

       

            Від адміна... -  Ілька Торбинки... - певні вибачення...:  У запланований  передвеликодній  час вихід цього видання "Дикої Сливи" дещо не склався через технічні проблеми... -  майже три доби не  було мережі "інтернет" - відповідно і таке запізнення...((

                                                                                                                                           
   земля і люди...   

 


                                                                                                                                           
   стрічка минулих подій...  

    хто в громаді... 

   У кінці квітня цього року дворазовий чемпіон світу з бодібілдингу Юрій Зимогляд, мама котрого тернівчанка, отримав заслужену нагороду від Міжнародної федерації бодібілдингу - за перше місце в світовому рейтингу IFBB категорії #Classicphysique" від Міжнародної федерації бодібілдингу та фітнесу.

        «Моє найвище спортивне досягнення! (На даний час☺).
 Велике дякую всім, хто допомагав мені в досягненні цієї мрії! », - написав він у Фейсбуці.
 Юрій Зимогляд, перед цим, став чемпіоном світу з бодибілдинг у категорії "класик фізик" та в абсолютній категорії. Спортсмен здобув нагороду в листопаді 2020  в іспанській Санта-Сусанні . Це вже друга поспіль перемога Юрія на Чемпіонаті світу з бодибілдингу.  Перед цим в Арабських Еміратах він вперше став абсолютним чемпіоном світу. І рівно за рік  йому вдалось повторити успіх.
     З цим і вітаємо Юрія та бажаємо нових успіхів !!!
 Його сторінку в Інстаграм можна переглянути ---► ТУТ

...та мистецтві...

 
 Мистецтво  це завжди чудово - і мистецтво танцю зокрема.  Недарма і для фахівців і для аматорів  визначено  міжнародний день танцю, котрий відзначається 29 квітня. З цієї нагоди тернівцям є кого привітати зі святом і приємно, що це є молоде покоління, котре захоплюється танцем і має відповідні результати.
   Мова йде про  чудовий танцювальний колектив Тернівської дитячої школи мистецтв «Іnkadance». Гурт  під керівництвом Інни Козьменко неодноразово ставав переможцем та призером різноманітних фестивалів та конкурсів.
     Цьогоріч він узяв участь у дистанційних багатожанрових конкурсах мистецтв:   Міжнародному «ARTISTIC ARSENAL» та Всеукраїнському - «ЗИМОВІ ЗАБАВИ», у котрих старша група танцювального колективу «Inkadance» виборола  перші місця в обох престижних конкурсах…
     Переможною ходою пройшлася і молодша група танцівників,  котра у березні взяла участь у Х Міжнародному багато-жанровому дистанційному фестивалі-конкурсі мистецтв «Talent Fest» де  маленькі хореографи вибороли також перше місце.
        Вітаємо наших земляків з перемогами та з міжнародним днем танцю і бажаємо нових переможних успіхів!
    До речі, інтерв'ю з керівником хореографічного дитячого колективу  Тернівської школи мистецтв «Inkadance» Інною Козьменко можна переглянути на сайті Івана Житника "БІЖ" ( Буття і Життя"  за посиланням     ---► ТУТ

 

---

*****************************************************************

 
   Як ніколи, прохолодна весна не дає змоги проводити городні роботи і через це маємо відповідний результат - станом на початок травня картопля не посаджена відсотків у 95 господарств, не кажучи про розсаду у відкритому грунті. У попередні роки, на цю пору селяни зазвичай закінчували саджати городину - нині ж трактори лиш виїжджають на оранку.
 Місцеві фермери на своїх землях також проводять відповідні польові роботи. До речі , минулого року один із них, на декількох гектарах вирощував не традиційні,  як на такій значній площі, ...гарбузи.      ---►Зазвичай, селяни вирощують їх на городах - для згодовування різноманітній живності, а насіння смажать для споживання, адже воно не тільки смачне, а й корисне. Але  вирощування на такій площі, принаймні у Тернах, цей овоч не практикувався - принаймні до цього часу.               Зібраний урожай - насіння,  згідно даних має непогану ціну, ( залежно від сорту) 70-150 гривень за кілограм.

   У січні, о 21 годині, до служби порятунку 101, надійшло повідомлення про загорання в  одному з житлових  будинків  в смт. Терни,  Про пожежу повідомив сусід, який побачив дим з вікон приміщення. На місце події було направлено черговий караул державної пожежно – рятувальної частини та державного пожежно – рятувального посту.
     По прибуттю було встановлено, що вогнем охоплено перекриття на площі до 8 кв. м. Утворилось сильне задимлення, через що, вогнеборці працювали в апаратах для захисту органів дихання. Для безперебійної подачі води, автоцистерни дозаправляли від пожежного гідранту, що знаходився на відстані до 5 км. Існувала загроза поширення вогню на поруч розташовані господарчу споруду, сусідський будинок та літню кухню. 
    О 22:00 загоряння локалізували, а о 23:50 – повністю ліквідували.
     На жаль, в результаті пожежі  загинув власник будинку, вчитель місцевої школи, 1975 р. н., ( на світлині --►), а  ще один земляк постраждав.
    Всього на гасіння було залучено 3 одиниці спеціальної техніки та 13 осіб особового складу від Державної служби України з надзвичайних ситуацій.
 Причиною загорання, як виявилося пізніше,  став електрообігрівач та відповідно електропроводка.

 

...та воді...

   Інший трагічний випадок стався  на річці.  Волею долі, чоловік,  про котрого тут мова немовби передбачаючи фатум, завжди остерігався ходити кладками через річку і завжди ходив, коли було треба дістатися відповідного місця через містки, хоча шлях через них був і дещо довший.  Але того разу не дослухався до своєї інтуїції та вирішив таки скоротити дорогу та подався  через кладку, котра була не надто стійка та і дещо слизька після дощу та подальшого морозу, у вечірній час. Лід на річці був не товстий і при падінні, напевне вниз головою, чоловік пробив його, але назад  виринути вже не зміг...
       Знайшли загиблого земляки, котрі вранці переходили по тій трагічній фатальній кладці...

 

    Одна з його книг має назву "Треба спитати у Бога".   Ця збірка містить новели та оповідання Василя Шкляра, написані переважно у 1970-х роках. Цікаві колоритні характери, захопливі події та спостереження за людськими вчинками занурюють читача у самобутній світ раннього Шкляра. Сюди також увійшли неординарні,  відверті спогади автора про видатних письменників та інших творчих особистостей з якими він був у дружніх взаєминах.  Одним із них був і наш земляк - тернівчанин, котрий закінчив Тернівську школу,  Віктор Положій.
   Свого часу "Дика Слива" подавала матеріал про нього,   його життя, творчість, у тому числі й деякий літературний доробок.
 Той допис можна переглянути за посиланням:  ТУТ
   
     ( На світлинах ( з різних інтернет-ресурсів ) праворуч, нижче  - Віктор Положій у різні роки життя ).

 

---

Василь Шкляр
 

Останнього рядка початок

 
     
    Перед Вiктором Положiем я маю один грiх. 1968 року ми разом вступили на фiлфак Шевченкового унiверситету i, Бог дав, швидко дiйшли товариського порозумiння. Це був стрункий, дуже вродливий хлопець. На витонченому смаглявому обличчi вирiзнялися темнi, трохи iронiчнi, та водночас зажуренi очi. Але в них було бiльше iнтелекту, нiж смутку. Уже з першого нашого знайомства мене вразили його «непровiнцiйна» начитанiсть, гострий розум, нетрадицiйне почуття гумору i здорова, пiдставова амбiцiйнiсть. Був надзвичайно ерудований: з однаковою легкiстю дискутував про фiльми Бергмана, квантову механiку й особливостi прагматичного футболу. Інодi цiлком серйозно дивувався, чому його не запросять бодай другим тренером київського «Динамо». Був на два роки старший за мене, уже встиг попрацювати в районнiй газетi, мав якiсь публiкацii, окрiм, здаеться, вiршiв. Вони, тi Положiєвi вiршi, викликали неабияку пiдозру в харонiв, котрi перевозили талановите слово на той бiк Стiксу. Вiн тим не дуже переймався. Принаймнi на позiр. Любив Вiнграновського, Лорку, Петефi, любив жiнок, тютюн i в мiру вино. Обожнював свою стареньку бабусю Уляну.
   Яблуня упала, Баба Уляна мене зрубала.
   Баба зрубала мене з одчаю,
   Як не було вже капусти до чаю.
     Ось так згадував Вiктор бабусю, зокрема у вiршованому монолозi яблунi про чорний 33-й рiк.
Та був уже 1968-й, i поки зразковi студенти гризли мовознавство та iсторичну граматику, Положiй купив собi допотопну друкарську машинку з дрiбним нестандартним шрифтом, приробив до неi нашi магiчнi лiтери «i» та «ї», яких бракувало в росiйськiй абетцi тiєi машинки, i писав поеми, оповiдання, ба навiть кiносценарiї. Нишком носив рукописи по редакцiях i колекцiонував листи-вiдповiдi з отим сакраментальним «на жаль». На жаль, тодi таких вiршiв не друкували:
   Ця жiнка приходить, а потiм зникае,
   Приходить в розпустi, зника в непороччi,
   Сусiда злiва нею лякае,
   Сусiда справа ii пророчить.
   Це рядки з поеми, якi зачепилися в моiй пам’ятi, але й вони дають уявлення про стилiстику поетичного мислення ще юного Вiктора Положiя. Образ тiєi ж таки розпусно-непорочноi жiнки зринає у ще цiкавiшiй iпостасi:
   Природа дала менi дар в золотому вiдерцi –
   Красиве обличчя дала i красиве тiло,
   Природа дала менi хворе серце,
   Щоб дужче воно за людей болiло.
   І дивную жiнку дала менi доля,
   Нерозумну i злу, але дуже красиву,
   Щоб я виходив на заснiжене поле,
   А бачив спалену Хиросиму.
     Цитую цi вiршованi скалки знов-таки з пам’ятi, бо маю великий сумнiв, що вони десь збереглися. І ось тут про мiй грiх. Студентом я замiсть друкарської машинки придбав магнiтофон «Весна», портативний, але ще не касетний, i записав на одну бобiну й оту поему прямо з його голосу. Читав вiн своi вiршi напрочуд гарно й виразно, майже артистично. Але не театрально. Вiн не любив пафосу. Читав приглушеним оксамитовим голосом без крику й епатажного надриву. Записати – то я записав, та от не зберiг. Усi тi магнiтнi стрiчки десь покоцюрбилися разом iз голосами «бiтлiв», Висоцького i Чеслава Немана… У добiрному товариствi я зберiгав його голос, який i зараз вiдлунюе менi з далекоi далини. Куди воно все щезає – оте загублене, втрачене, спалене, замислене, але недописане? Може, його десь у небесах акумулюе Абсолютний Розум, щоб згодом передати комусь iншому, запаливши ще одну Божу iскру?
    Згодом я знайду вiдповiдь на це запитання у вiршi самого Вiктора Положiя. Та поки що по пам’ятi згадую його окремi рядки, не наважуючись цитувати набагато складнiшi, виклично модернi строфи про «кiбернетичного кролика» чи «залiзного удава», який виповзае з бiльма телевiзора. Строфи, якi так i не побачили свiту.
    Так само тривалий час було i з його прозою, на яку в пустельнi сiмдесятi роки дивилися, «як в афiшу коза», i, щоб не задихнутися вiд мовчання, йому доводилося шукати якогось компромiсу мiж бiлою вороною власного «я» i чорним воронням iхнього «ми». Але навiть на початку вiсiмдесятих його роман «Попiл на рани», повiстi «Вiдпустка з вiдвiдинами близьких», «Розшарування», «М’яч», «Жив-був Іван» вирiзнялися суворою чоловiчою iнтонацiею, мовби зумисне протиставленою нашiй надто лiричнiй i надмiру кучерявiй прозi. Я неоднозначно ставився до повiстi «Жив-був Іван», але й досi, через десятки лiт, бачу, як Павло Штик гримнувся з коня на землю, i на однiй його нозi трiснуло галiфе, а вiд другої вiдстебнувся протез…
   Потiм ще були цiкавi книжки «Човен у туманi», «Сонячний вiтер», були престижнi лiтературнi премii, переклади чужими мовами, було визнання, i було те, що грамотнi люди називають творчими злетами. .Я не люблю цих крилатих слiв, бо вони передбачають неминучi падiння. У Положiя падiнь не було. Вiн талановито втiкав од них у внутрiшню емiграцiю. Можливо, найприроднiший стан українського письменника. І тодi ми з ним бачилися дуже рiдко. Пiд час однiєї такої зустрiчi (останньої!) Вiктор сказав: «Найтяжче писати тодi, коли вже знаеш, що i як треба писати»
     Та я знав, що вiн пише – пише глибоко, чесно й суворо, бо iнакше Положiй просто не вмiв, бо вiн справдi вiдав, «що i як» треба робити не лише в прозi. Доказом є i його мiстка книга «Останнього рядка початок», що вийшла до 60-рiччя письменника. Вона засвiдчує неперебутню присутнiсть Вiктора Положiя у вiтчизнянiй лiтературi. Окрiм незнаного нами роману, блискучих новел, вiн залишив нам i кiносценарii («Вiтер у дверях», «Старики в бiй не йдуть»), i п’єсу «Совки розлучаються». Вiн знав, що таке справжня драматургiя, i тому вона пульсує навiть у кожному його оповiданнi…
    Але для мене одним iз найбiльших парадоксiв творчоi долi цього надзвичайно талановитого письменника залишаеться те, що досi не побачила свiту жодна його поетична збiрка. Втiм, i саме життя Вiктора Положiя було до незбагненностi парадоксальним, суперечливим i драматичним. Вiн зробив багато, але сьогоднi ми не маємо й десятини з того, що вiн мiг би зробити. І не тiльки тому, що пiшов од нас у розквiтi творчих сил – у травнi високосного 2004-го на 55-му роцi життя.
     Не тiльки… Мова знов-таки про погоду, яка, за висловом Григора Тютюнника, лiтературi потрiбна так само, як i яблукам (Яблуня я – упала, упала…). Тепер збираемо по камiнчику бодай те, що лишилося. Свiтлої пам’ятi Ігор Римарук, поет унiкального таланту i бездоганного смаку, опублiкував у журналi «Сучаснiсть» добiрку поезiй Вiктора Положiя, яка засвiтила нам ще одну грань його щедрого обдарування. Тут ми натрапляємо на вельми цiкаве мiстичне одкровення митця-фiлософа, що дає вiдповiдь на ранiше поставлене мною запитання про «закон збереження творчоi енергii», яка, часом навiть нереалiзована, знаходить свiй вияв i своє продовження.
      Я хотiв би спинитися на останнiм рядку,
     Що буде для когось першим.
    Ось так Вiктор Положiй помахав нам на прощання своею красивою смаглявою рукою. Так буде. Неодмiнно. Його останнiй рядок стане для когось початком. У лiтературi, покраянiй i пошматованiй зустрiчними вiтрами, iнакше не буває. Принаймнi вже сьогоднi маємо в нашому письменствi дуже неординарного молодого прозаiка на ймення Євген Положiй. Це – його старший син, упорядник батьковоi книги «Останнього рядка початок».
   …Ховали Вiктора Положiя на весняного Миколая на сiльському цвинтарi, що потопав у травневому цвiтiннi. Труну на червонiй китайцi вiз сусiдський коник Мишко. Хто це – Сосюра? – хотiв, щоб його провели в останню путь на волах.
    Ховали пiд Киевом у Ясногородцi. Гiрко пах без i сумно, не в лад цвiрiнчали пташки. Людей було, як сказати… Не багато й не мало. Були всi, хто його любив i хто встиг на поховання, бо встигли не всi. Сестру Галю чекали iз зарубiжжя до останньоi хвилини, вже вечорiло, священик казав, що за християнським звичаем пора опускати домовину в яму, а її не опускали, бо не пора, не пора, не пора, казав я сам собi подумки, яка ж це пора, коли чоловiковi всього лиш 54…
    Та нарештi четверо сiльських дядькiв це зробили, i коли сира земля загупала об домовину, я сам не помiтив, як забився у глухий закутень цвинтаря i знов побачив його живого. Побачив, як я приїхав до Вiктора в село, сюди ж таки, в Ясногородку, i вiн на прощання дав менi вiдро яблук i мiшок городини. Скрутнi були часи. «Нiчого, якось проживемо», – сказав вiн тодi, i в його великих темних очах було бiльше розуму, анiж смутку.
І тепер, у глухому закутку цвинтаря, де так гiрко пах без (без, без, без нього!) я все це побачив увiч i, захлинаючись тютюновим димом, сказав: «Прожили». «Прожили», – сказав я i, не посоромлюсь зiзнатися, гiрко, уголос заплакав.
    …А одного лiта Вiктор прийшов до мене зi своiх Тернiв, що на Сумщинi, аж у Звенигородку. На Черкащину. Пройшов понад 400 кiлометрiв пiшки з речовим мiшком за плечима. Було в його наплiчнику пiвхлiбини, пляшка води i томик Петефi. Інодi менi здаеться, що вiн i зараз десь подорожуе Украiною i, можливо, тiльки сiв перепочити, примiром, у Холодному Яру бiля гайдамацького джерела Живун. І замiсть мапи мандрiвника розгорнув перед собою чистий аркуш паперу…

                                                                                                                                      
   була зима...