*************
***********************
 Пам'ятай про Крути...
На рубежі 1917-1918 рр. розгорнулася інтервенція російсько-більшовицьких військ в Україну. . Тоді ж було створено загін із числа добровольців (студенти, гімназисти), який було направлено для зміцнення оборони залізничної станції Крути під Ніжином. 29 січня 1918 р. ця молодь під тиском переважаючих сил російських більшовиків опинилася у центрі бою без належної підтримки, але не відступила. 300 оборонців Крутів полягли смертю хоробрих. Цей подвиг став символом героїзму української молоді у боротьбі за незалежну Україну. Цей День, назавжди залишиться світлим в нашій пам’яті. День подвигу та прикладу для майбутніх і нинішніх поколінь. День надії і любові до своєї Вітчизни. День пам’яті Героїв Крут.
Нині Україна знов борониться від російських загарбників – не один раз по 300 загинуло наших вояків-героїв, але ми ПЕРЕМОЖЕМО!. Народ України любить свою країну. Своєю кров’ю, душею і своєю працею він прагне до життя і благополуччя. Це було доказом , яскравим доказом, і насамперед самим собі . Доказом перед усіма іншими, нехай сильнішими, більш амбітними, але це - пряма відповідь на історичний виклик
В гостях у Сафонова
Свого часу, далекого вже 1750 року, тернівські землі, передані раніше російською імператрицею Катериною І-ю, чоловікові своєї меншої сестри, перейшли у спадщину генерал-поручику Михайлу Сафонову, котрий був одружений на Марфі Гендриковій (двоюрідній сестрі імператриці Єлизавети). У шлюбі вони мали дітей - сина Петра, доньок Єлизавету та Марфу. Петро помер бездітним , Єлизавета вийшла заміж за князя Олександра Щербатова, а Марфа за дворянина Сергія Дмитрієва-Мамонова, котрим пізніше і перейшов спадок від М. Сафонова.
 Про володіння Тернами саме Сафоновим ми знаємо вкрай мало, адже минуло з того часу понад 300 років і документів збереглося не так багато.
Та як виявляється , про деяке життя , на побутовому рівні, збереглися свідчення сучасника М. Сафонова, та ще й записані в оповідальній формі, а потім видані книгою, в котрій фрагментами згадується і відвідини автором Тернів.
Цим автором є Гавриїл Добринін (1752 - 1815), а книга має назву "Истинное повествование или жизнь Гавриила Добрынина..."
Тут ми подаєм відвідини М. Сафонова одним із преосвященників та автором, котрий працював тоді у духовному відомсті. Ще раніше "Дика Слива " подавала фрагмент таких відвідин , після смерті Михайла Сафонова, у Тернах, його сина Петра. Тож після цього перегляду запрошуєм (хто не читав) відвідати і той матеріал( так буде вірніше у хронологsчному порядку) за посиланням поруч (синім кольором) - http://terny.ucoz.ru/news/u_roci_1774_mu_dekilka_dniv_iz_zhittja_terniv/2011-02-01-144. Читати буде цікаво...-
Михайло Іванович Сафонов мав брата Євтіха Івановича Сафонова, лейб-гвардії секунд - майора, поміщика котрий мешкав у Карачевському повіті. (нині Брянська обл. РФ). У цій книзі також є згадка і про його відвідини автором, що теж є цікавим для читання матеріалом. Ці фрагменти також подаєм нижче. Для тих читачів, хто можливо захоче переглянути всю книгу "Истинное повествование..." ( російською мовою), котра з'явилася в мережі нещодавно, у 2015 р, у збірнику "Русские люди ХVІІІ века. Этнографический сборник"( у форматі PDF) подаєм посилання ( див. зі стор 119) : http://rusinst.ru/docs/books/Russkie_ludi_XVIII_veka.pdf
( Ілюстрації у матеріалівід "ДС")
 ( Фото - Гавриіл (Кременецький), архиєп. Санкт-Петербургський. Портрет. поч. XIXст.. (Александро-Невська лавра, Епархиальне управління)
§ XVII. Новомісяччя
(…) У цей час, у вересні - проїжджав з Петербурга на митрополію Київську, митрополит Гавриїл Кременецький, колишній Петербурзький архієпископ. Він був пригощався у нашого преосвященника і у севского воєводи Пустошкіна. Погостивши на цьому роздоріжжі днів зо три, виїхав із Севська в Гамаліївський, своєї єпархії, монастир, створений в лісі гетьманом Скоропадським - де і прожив більше року, з тієї причини ,що лютувала тоді в Києві зараза, і митрополит впевнений був, що для нього потрібна від чуми обережність, а для київських мешканців молитви його можуть і здалеку дійти . ( Прим.- Гамаліїївський пустинно-харлампієвський Різдва Богородиці, 2-го класу чоловічий монастир, колишній Київської, нині в Чернігівській єпархії, знаходиться поблизу містечка Воронежа, в лісі біля села Гамаліївка.
- м. Севськ, нині Брянської обл. РФ)
По першому зимовому шляху, запросив преосвященного в гості дійсний камергер Михайло Іванович Сафонов, у своє помешкання, котре знаходиться у Путивльскому повіті, у слободі Тернах, яка подарована йому від імператриці Елисавети Петрівни, при хрещенні нею сина . Вона на відстані від Севська верст на півтораста.
§ XVIII. Гостинність
Камергер зустрів преосвященного на ґанку. Тоді встановилася мокра з холодом негода; внаслідок чого преосвячений і гукнув камергеру при першій зустрічі, що хоча час і не добрий, проте ж у цю пору року і в найкращих кліматах буває погано. . На входженні до зали, господар зробив гостю найчемніше привітання, спритні та ласкаві його слова вказували в ньому знать людини придворної. ( Прим.- Він був одружений на придворній, уродженій графині Гендриковій і був вдіцем, мав п’яницю сина і двох чудових доньок.- Р. Д.) На той час було три години пополудні, і пригощання було вже на столі - не витрачаючи часу, господар сказав: «Пора їсти, ваше преосвященство».
З початком трапези загриміла вокальна та інструментальна музика. Музики одягнені були чисто, співаки в білому одіянні і здебільшого схожі були на мопсів, або на борзих. Брюнетки були, як мухи в сметані, а блондинки,- як сир в молоці,- інший би подумав, що це зроблено на докір ревнивій дружині, якщо б камергер не був вдівцем. Вони розпочали концертом, укладеним паном Рачинським -«Радійте Богу помічнику нашому». Грали та співали чудово. Я слухав і позіхав із захопленням, тому що видовище це було для мене ще нове в такому досконалому виконанні.
. Слуги прислуговували моторно, а панство за стравою не поступалося їм у цій моторності. Господар був веселий і привітний. Все йшло своєю чергою, і всі, здавалося, готові були продовжувати веселощіі, як владика наш, повернувшись до свого чергового молодого співочого, котрий стояв за ним з таріллю, крикнув-гаркнув гучним, могутнім голосом, з молодецьким посвистом:
- Подивися, худобо! Який малий,- вказуючи на одного з музикантів, та як добре на скрипці грає, а ти зі злодія виріс і нічого не вмієш! Ставай на коліна!
Той упав на коліна. Я з прикрістю втратив бажання бачити його преосвященство порядним у такому будинку, де кожному приємно було веселитися. Я сердився на новомісяччя. Всі на це дивне явище звернули погляд. Архимандрит Карпинський почервонів. Господар відвернувся до оркестру, бачачи, що гість зневажливо його будинок зробив публічним місцем покарання, під час обіднього столу. Кожен відчув у собі неприємне відчуття. Один тільки преосвященний продовжував спокійно обід і встав з-за столу одночасно з покараним.
У наступні два дні ми бачили домову церкву, досить добре прикрашену, хоча дерев'яну, стайню, манеж, натуральний в горі підвал, де ставилося і зберігалося вино з особистого винограду; були глядачами одного театральнаго дійства. Я бачив у залі картину з будинком, в якому народився Великий Петро. Зовнішніх сходів багато, вікна квадратні, у смаку російської простоти; під малюнком написані вірші Олександра Сумарокова:
К российской области в сем доме рок был щедр.
Дохнул от небеси небесной россам ветр.
Природа извела сокровище из недр:
В сем доме родился великий россам Петр!
Преосвященний на всю нашу бутність, яку супроводжував стравою, десертом, закусками, музикою і лагідним господарським прийомом, був дуже незадоволений, що така гостинність пов'язана з порядком, що зв’язував у нього руки, ноги і мову. 
(На фото - Молчанський монастир. м. Путивль)
На четвертий день, після сніданку, від'їхали додому. По дорозі заїхали в путивльський Молчанський монастир, де були прийняті ігуменом Мануїлом Левицьким та пригощені. Під чином та під ім'ям «благочиння» бавилися оглядом церкви і церковного начиння.(…)
(…) Вищезгаданий ігумен Мануїл незабаром після цього, перебуваючи в Сєвську черговим консисторським членом, повідомив мені, що від камергера Сафонова були приготовані для архиєрея, у час перебування його в Тернах, багато подарунків,у переліку яких коні, килими, карета , серветкове та скатертинове полотно та інші речі виготовлені на своєму заводі , котрі виробляються у нього з чудовим мистецтвом. «Але все це,- говорив ігумен,- залишено, коли побачив Сафонов, що він у себе, замість архієрея і вояжира, пригощає бурлака, який тим небезпечніший, що знає мови та багато чому досвідчений».
Такий він був і тоді, коли йому було за п'ятдесят років. Ми з жалем погоджувалися з Левицьким в тому, що не можна йому виправитися, перебуваючи на ступені великого начальства, якщо він в молодості, в бідності і підпорядкованості був таким же.(…)
§ VII. Початок життя мого в севському архієрейскому домі
 (…) На зворотньому в Сєвськ шляху, відвідав преосвященний, у Карачевському повіті, в селі Кретове поміщика, гвардії відставного секунд-майора Евтиха Івановича Сафонова. ( На зображенні) Господар був хоч старий, проте радий гостеві - пригощав два дні добре, а провів ще краще. Скільки архієрей не умовляв його, щоб він повернувся додому, проте ж Сафонов на цю пору був упертий. Він через кілька верст, проводжаючи преосвящен-ного за старовинними манерами, не давав йому, можна сказати, на всякому кроці спокою: поїв різними напоями, годував закусками, плодами - архієрея і сущих з ним. Вся архиєрейська скромність і непитущість не могли встояти проти чистої старанності Сафонова.
Архієрей розходився і оспівав: «Врятуй Господи люди твоя і благослови надбання твоє» та ін. Хор співочих вступив на свою посаду,- і було за що,господар того коштував! «Спаси Господи» повторювалося нещадно.
Розпрощавшис майже в ніч, досягли до вищезгаданого мною, знищуваний Столбівський Миколаївський монастир, знайоме мені місце. Це частування тверезницькій архієрейській натурі не дешево обійшлося. Він прохворів, проте ж наостанок, зібравшися з силами, наказав перед полуднем зібрати всіх своїх офіціалістов. Велів, щоб їм піднесли по чарці, хто чого хоче, а сам, сидячи і спираючись на тростину, посміхався, між тим, поглядуючи, як кожен поправляв своє здоров'я і бажав його свєму доброму архіпастирю. Один же тільки й був Сафонов, якому вдалося спокусити преосвященного - ніколи і ніде, у всю мою при ньому бутність, не піддався він подібній спокусі.(…)
§ XXIV. Продовження поворотньої подорожі.
1772-1773
 Соколов і Паладій вирушили по домівках, а ми, «володіючи відомим званням та беручи спадкоємство апостольське», заїхали в того ж повіту село Кретово - на шляху, що веде в Сєвськ, до поміщика - відставного гвардії секунд-майора Ев-тиха Івановича Сафонова, до того самого, про якого я говорив під § VII-м. Цей Сафонов давно вже вів з архієреєм лайливе листування за те, що він хотів вигнати зі свого села попа за його грубості, а архієрей тому перешкоджав.
Під'їхавши під ганок будинку, архієрей зупинився, лежачи в дормесі духовного клібра.
Господар незабаром з’явився в халаті тілесого кольору і в туфлях. Він бузросту вище среднього, досить огрядним, вигляд мав пана в старовинному форматі. Маловолосяна, сиво-маленька біла коса перетягнута шнурком при самій потилиці. Архієрей між подушками запитав його досить гучним голосом:
-Що ти за чоловік?
-Я тутешній господар,- відповів старий твердим голосом.
Архієрей: «Ти Евтих Сафонов?»
Сафонов: «Я Евтих Сафонов».
Архієрей: «А чому як ти смієш надписувати до мене на пакетах: "його преосвященству отцю Кирилу" ніби до свого попа?! Хіба ти не знаєш архиєрейського титула?»
Сафонов: «А як же тебе назвати? Адже ти мій батько, а я твій син, то я так до тебе і пишу. А інших титулів між- нами я не знаю».
Архієрей: «А, якщо так, будь же ти мій син! Ось тобі,- простягаючи руку,- моє батьківське благословення. Пиши до мене і надалі так, як писав: не змінюй своєї форми».
Після цих дивних перемовин, син витяг батька з коляски, пішли вгору негарними широкими сходами, у великі, поганого архітектурного смаку хороми, які зовні являли собою старовинний боярський, рублений і необбитий будинок з
двох жител, а всередині багатий, як повна чаша.
По першому, простому і чистосердечному привітанні господар представив преосвященному свого сина, років близько двадцяти трьох, і висловився так: «Відчуваю занеміг-, для того я і випросив у відпустку з Петербурга сина мого. Він раніше служив пажем при дворі, а нині служить гвардії офіцером.- Батько мій! Не забудь! Пом'яни мене під час принесення безкровної жертви. Поховай моє брен-
не тіло. А ти, Іване Евтиховичу,- глянувши на сина,- дай тоді знати преосвященному, як я помру».
У ніжного сина при цілуванні руки, у батька і у архиєрея сльози градом покотилися.
Хоча ріг достатку і Церера господареві по іменах не були відомі, проте ж вони в його будинку мешкали у всій своїй могутності.. Щоправда, господар не дійшов до вишуканого смаку, а тому і не мав у собе ні капельмейстера, ні балетмейстера,
ні фейерверкмейстера, ні кухмейстера, ні шталмейстера, ні гофмейстера, ні ілюмінацій, ні запашних помад, ні шампанських, ні угорських, ні бургунських, ні англійських (вин), які нерідко бувають дуже яснимтаїнством плоті і крові змучених селян; не було в нього і оранжерей, для прикраси яких іноді дорого купується персик і абрикос, щоб наткнуть його на шпильку при дереві; але весь його достаток з власної домашньої економії складалося не в блискучих важливостях, а в російських дрібницях: у нього було безліч різного в зерні і в снопах хліба; повна
простора стайня коней різних порід, яких він розводив на своєму заводі; повні скотні двори худоби і комори для всяких . дрібниць, як то: полотна, сукна, шкір, воску, меду, масла коро-в’ячого, конопель та ін.- вся така не малоцінна гро-
мада становила однорічний прихід.
До цього належить превеликий, під його хоромами погріб, котрий зберігається від часів, покритих невідомістю, разномірні діжки, барила, бутлі, пляшки, і який поповнюється всї роки - хай живе нескінченні віки, на славу і хвалу створившого і назида-ющого його.
Там, при деяких стінах, на перекладинах, зроблених на укріпленнях, на зразок нар, від низу вверх до половини стіни, а в деяких, зроблених мистецтвом западинах, на зразок київських печер, розміщені різнісорти горілки, наливки і меди, які перетворилися від часу, майже в незрозумілі, але корисні і виноподібні
смаки, а біле його з грою пиво, перевершує всі піва ан-глійскі та немецькі.
У цей бахусів храм владика будинку, зберігаючи давній свій звичай, завів на інший вечір частування, нашого владику з усім його кліром - там виготовлений для такого випадку срібний визолочений ківш. Скуштувавши з декількох
діжок, дав собі відчути та всім вкушавшим від нього, і було причиною, що архієрей зачепив словом господарського сина-, який з ковшем не знайомився. Молодий чоловік відчув у всій силі, що він офіцер гвардії, і дав про це знати архієрею у найшляхетніших виразах. Потому изъяснил, що безмежена любов, повага та прихильність до його батька утримують його в межах терпіння.
Далі зчепився з архієреєм французькою мовою - архієрей, який, мабуть, від гвардійця заходив від цього в глухий кут, просив старого батька увійти до посередництва та до примирення. Старий Сафонов сказав синові: «Іванко, залиш! Сам старим будеш, послухай мене старого». Син кинувся в сльозах ці-лувати батьківські руки, потім архієрейські, після чого всі троє перецілувались. Потім давно чекавший ківш відновив похід форсованим маршем.
Після цього архієрей, як проповідник світу і ворог тиші і спокою, на-пав на миротворця господаря за те, що там на стіні побачив він образ якогось святого, який, на думку архієрейську, страждав як святість в погребі. Господар мав терпіння вислуховувати і переносити все в мовчанні. Але коли архиєрей закричав, що «наказує у всіх барилах дно повибивати», тоді господар, ніби прокинувшись, закричав в свою чергу зі всієї сили: «Та хто тобі дасть? Знаєш, що я в будинку пан? Ти маєш владу в'язати мене в церкві, а я тебе зв'яжу у моєму льосі».
Архієрей не завагався захиститися священним текстом: «Хай не зайде сонце у гніві», хоча це відбувалося вже по захожденні сонця. В знак примирення архиєрей отримав бочку наливки, незважаючи на те, що підвладних попів, за подібні на підрив відкупу матеріали ,разстригав, хоча вони їх і купували.
Господар та гість не мали змоги вже вечеряти. А зранку, господар в заставу християнської до архієрея любові, зняв з себе золотий хрест, який носив від юних років, і надів на архиєрея. А архієрей зобов'язався, по приїзді в Сєвськ, поставити першою для себе справою і обов'язком, зробити для Сафонова новий,
з пристойним написом, і доставити або покласти на нього підтвердження на знак приязні і братерства. Після смачного обіднього столу ми вирушили в Сєвськ.
По приїзді, відвідав преосвященного воєвода Пустошкін у той же вечір з іншими чиновниками. Від нього почули ми з патріотичним задоволенням, що від уряду було вже оприлюднення про приєднання
Белоруського краю до Російської Імперії. Я не міг тоді і помислити, щоб Білорусія коли-небудь стала моїм пристанищем, в якому я тепер пишу мою історію.
Союзом любові і братерства Сафонова преосвященний не довго користувався. Місяця через півтора прибіг нарочний від сина з звісткою, що батько перейшов в царство безсмертних, і з проханням про поховання його по зробленому заповіту. Преосвященний сильно засмутився - з'їздив, поховав, сказав надгробне слово, котре побажало мати прізвище його.
Я з дозволу списав, мені заплатили, а архієрею і усьому його штату - за всі труди і подвиги, і ми повернулися тією ж дорогою. Не пам'ятаю, чи дав преосвященний на пам'ять синові хрест, по силі зробленого з батьком його зобов'язанням. (…)
************************************************************************************
|
