8
"дух майдану"
Сьогоднішній наш матеріал присвячений літературній творчості наших земляків. Першою новиною повідомляємо,що щойно вийшла з друку чергова поетична збірка місцевого поета, краєзнавця, у минулому вчителя - Анатолія Лісного, під назвою "Дух Майдану, свободи, краси, любові і життя". Нагадаємо, що попередньо з під його пера вийшло дві поетично-прозові книги та два томи нарисів з історії Тернів.
До речі , оформлення обкладинки та її зворотньої сторони книги створено на основі майданівських світлин, котрі були викладені на нашому сайті "Дика Слива".Приємно, що на фото тут, автор виокремив і адміна "ДС" (щоправда "законспірованого" ))).
Крім віршів патріотичного спрямування, у збірці значну частину займає лірика та інші напрямки поетичного слова.
Видано книгу в Сумах у ТОВ "Друкарський дім "Папірус" накладом 500 примірників.
"запрошую..."
В іншому матеріалі подаєм фрагмент із повісті іншого земляка - письменника, кінематографаіста Віктора Положія, в котрому згадуються і наші Терни.
Детальніше читайте на УНІАН:http://www.unian.ua/politics/1037959-pom
 Український прозаїк, автор реалістичних і фантастичних творів, кандидат філологічних наук. Член Союзу письменників СРСР, Спілки письменників України. Народився в селі Старозиново , закінчив Тернівську середню школу та філологічний факультет Київського Державного університету ім. Т. Р. Шевченка. Працював вчителем, директором школи . У 1983 рік закінчив аспірантуру академічного Інституту літератури і захистив кандидатську дисертацію. Працював науковим співробітником в Інституті літератури АН УРСР ім. Т. Р. Шевченка. Завідував відділом прози в журналі «Київ», був головним редактором кіностудії ім А. П. Довженка (1985, згодом - редактором об'єднання «Земля» на тій же кіностудії), членом Асоціації українських письменників.
Віктор Положій - автор роману «Попіл на рани» (1981), кількох збірок оповідань, повістей «Гра в міражі» (1987), «Вічне місто» (1988), окремої монографії його кандидатської дисертації про творчість Юрія Бондарєва. Його твори перекладалися на російську, англійську, іспанську, болгарську, словацьку мови.
Віктор Положій помер 21 травня 2004 року на 55 році життя .
Віктор Положій
Запрошую до співтворчості
(фрагмент)
(...) Загалом, вилазіння на останню ялину складнощів не становило. Як мовилося, вона була страшенно густою своїми лапами-гілками – поміж них було темнувато і в сонячний день. Я вже подумував узяти з собою ножівку, щоб десь там прорізати собі прохід, як ото роблять землепрохідці в джунглях. Тільки вони горизонтально, а я – вертикально – у бік неба.
Та не став переінакшувати попереднього досвіду для останнього сходження. Таке щось, древнє й темнувате, підказало: на останній раз жодних новацій. І тут же подумалося (вперше!): це добра гущавина: коли зірвусь (це вперше подумалося про страховку), швидко не полечу, буду, як по дотичній, мов із гори, буду слаломити (це з сьогодні) на пузі по суцільній глиці, й завжди встигну схопитися за якусь китицю лапи, а вона, хоч і тонка й гнучка, але не ламка… Підказую: вперше подумалось про щось таке, як страховка, запасний варіант, і взагалі – можливість падіння.
Ножівки я з собою не взяв. Майже в суцільних сутінках (серед найбілішого літнього дня!) продерся (білочкою? вужем?) крізь оті згадувані джунглі окремо взятої ялини. Певно ж, цей проміжок стовбура, точніше, росту його припав на якісь природні катаклізми, zum Beispiel1 (для прикладу (з нім.), саме сахарівські водневі бомби випробовували… (Це погляд із сьогодні). Мутація відбулась.
Я обійняв стовбур і сів перепочити, увесь у гливиці, подряпаний, тіло чешеться спітніле, ніби тебе обсипали остюками, втік би – та на ставок.
Я поглянув угору – за вітттям-лапами небо ледь проглядалося. Там уже не було нічого цікавого, крім найбільшої на хуторі висоти. І нічого цікавого, типу голого стовбура-параболи.
Механічно, перебираючи руками й ногами, як на драбині, пішов угору: треба ж діло завершити. І вже коли перед очима з’явилася остання вершинка, справді, остання, що завершує дерево, цьогорічна, свіжа, ще покрита голочками на зеленому стовбурці, з ніжними сизими бруньочками на кінцях гілочок та їх відгалудженнях, прийшла в малу голову, можна сказати, вавилонська думка: вивищитися над найвищим деревом у селі. Вершинка могла погнутися (та під ногами в мене гілля трирічне), але зламатися не могла… (Sic! Ще один sic! – уже в підсвідомі потяги втручається логіка, раціо).
…Я неквапом огледівсь довкола, останній вершечок ніжно лоскотав моє подряпане підборіддя. Довкола, у радіусі не менше десяти кілометрів, було видно все, як на долоні: у легенькому туманці труба Тернівського цукрового заводу, – вона, поки йде сезон переробки буряків, буде визначати гудками зміни, а нам – час; утопаючі в зелені села, жовтогарячі лани з пшеницею, ячменем, вівсом; а он, за Гринівкою на безмежному лоні, застигли два комбайни: то Іван Павлович Погорілий змагається з Кузьмою Позиченим – як вони встигають зі всілякими поломками все-таки підібрати врожай? – …вигорілі під кінець серпня балки з чередами корів, застиглий, ніби й справді великий, Городищанський ліс, чітко окреслені лінії ще обсаджених деревами доріг… словом, усе, як на топографічній карті.
Вище за мене були тільки птахи, літаки і перші космічні супутники. Змагатися з ними вже (чи ще?) сенсу не було. Я зітхнув і спустився на Землю.
Може, тому, що (як зазначено вище, поза інстинктом «уперед у вись»), з’явилися раціоналістичні думки про те, як діяти в екстремумі, тобто романтичне лазіння за висотою починало зростати цілком виправданими мотивами страховки; може, стало просто нецікаво (адже зі мною ніхто не змагався, і, відповідно, не мав із того жодних лаврових вінків і кубків), і я практично одразу втратив інтерес до лазіння; мене вже використовували як «професіонала»: зрізати верхівку для новорічної ялинки, зруйнувати сорочине чи вороняче гніздо, аби вберегти домашніх жовтопузиків, прив’язати на висоті мотузкою дерево, щоб тягнути внизу за ту мотузку, аби підпиляне дерево лягло в потрібному напрямі…
Та ж ніші невідомого (підсвідомого) теж порожніми не бувають. З’явилося, мабуть, закономірно, протилежне, мобви для рівноваги. Я непомітно втягнувсь у стрибки в воду: з розбігу, з берега, з пеньків, верб, вільх, дамб, мостів, у тому числі й залізничних (тоді вже ми жили в Тернах, де в Білопілля з цукрового заводу ходила «кукушка», перетинаючи річку Терн). І це на певний період стало теж ідеєю фікс, навроченням, холєра його знає, чим ще. Може, своєрідним наркоманством.
Стрибав у будь-яку калюжу: головою вниз, «солдатиком» – у разі стійки «струнко», «бомбочкою» – підтягнувши руками коліна до рівня грудей. Багато тут усіляких прикладів типу «переступити межу», «подолати страх перед висотою» (я її ніколи не боявсь, висоти, але найперш тої, що веде вгору, а з тою, що вниз – інші стосунки. Коли лізеш вгору, на щось спираєшся, а коли вниз летиш – далебі. Це – як відчуття в літаку, де від тебе нічого не залежить).
Знизу – вгору, згори – униз. І, чим далі, тим більше подобалося, затягувало. Добре, що тоді не було басейнів, а купальний сезон – то тільки від старого, зимового льоду, до молодого – осіннього.
Хтось там все-таки з Великої Гори слідкує за нами: чи янгол-хранитель, а чи й сам Господь Бог, без відома якого й окрема травиночка не ворухнеться, не кажучи вже про живу людську душу, хоча для нього все то може видаватися рівнозначним: і травинка, той же спориш під ногами, і геній видатний. І на мене, підлітка, накинули оком. Скажемо так: зупинили вчасно.
Якось я, вже підлітком, приїхав на велосипеді до бабусі в Старо-Зінів, бо, як уже кілька разів мовилося, сімейство у зв’язку з новим призначенням батька проживало в Тернах на казенній квартирі, а Уляна Іванівна мовби зберігала основи родинного обійстя на хуторі.
Літо було вповні, і вода тепла, бо грабарі, у черговий раз, поправили наш ставок, укріпивши нарешті греблю, а з іншого боку зробили прямовисну кручу. Отут я й розперезався! Мої однолітки або на роботах державних (колгоспних) уже були, або поїхали вступати в училища чи технікуми… тобто, пішов я на ставок із дітлахами, років на п’ять-шість молодшими за мене. Але – знай наших!
Для початку я навіщось збрехав малим, що оце щойно повернувся з Ромнів, де змагався у стрибках у воду. Грамоти не здобув (скромно так), але в першу десятку ввійшов і в скорому часі у складі команди Сумської області поїду в Севастополь «на республіку». Ні більше, ні менше, отак. І почав показувати клас: стрибати з розбігу з берега в ставок, хоча такий вид ніколи й не значився поміж вправ зі стрибків у воду.
Круча, як мовилося вище, була чималенька, особливо при співвідношенні з глибиною, – а вона тут сягала ледь за метр, не рахуючи рідкого мулу на дні десь до півколіна. За такого співвідношення на стрибуна чекає дві небезпеки: а) чим вертикальніше він входитиме в воду, тим реальніше виростає шанс загрузнути головою в мул і зламати собі шию; б) щоб не ткнутися в дно, одразу після занурення доводиться різко розправлятися – на межі двох середовищ: повітря і води, це загрожує травмами хребту. (На жаль, таких випадків на наших водоймах трапляється чимало: недосвідченість, легковажність або й просте вихваляння призводять до тяжких наслідків: одних назавжди саджають в інвалідні крісла, інших і з води не встигають вихопити. Так, що, люди, будьте пильні й обачливі, не робіть того, чого не вмієте, а коли й умієте, пам’ятайте, що раз на рік і простий валянок стріляє).
Стрибати, навіть за таких умов, я трохи вмів і дещо чув про вказані небезпеки. Зі мною такого трапитися не могло! Розбігаюся, злітаю ластівкою над ставком, намагаючись входити в воду під якомога гострішим кутом, чи й не паралельно поверхні (а тут є небезпека живота розбити). І яке ж то непередаване блаженство – почуватися великою рибиною або ж отим червоно-синім птахом, що стрілою, без сплеску зникає у воді і так само стрімко вистрілює з неї з піскариком у дзьобі.
Дітлахи теж розперезалися. Розбігаються з усіх потуг і «бомбочками» – бризки до небес. А вереску й радощів – аж до Космосу. А ось і груповий «застриб». Біжимо разом до краю кручі й злітаємо в повітря: я – улюбленою «ластівкою», вони – притисши руками коліна до животів. Я мимоволі направо-наліво, на своїх супроводжуючих: гарна картина… цієї миті було достатньо, аби я втратив пильність, аби валянок вистрілив: урізався обличчям у мул та ще й проорав трохи дно. Грязюка набилася в рота, носа, вуха, у голові пропливло, зашуміло-закипіло, в очах тільки прапори цвітуть1. Сяк-так умився ще під водою: негоже-бо «чемпіонові» в непотребному вигляді перед шанувальниками. А тоді, вже вдихнувши повітря, не оглядаючись, поплив на чистіше, бо біля берега воду геть збовтали.
Вода на поверхні була теплою і лагідною, пахла сіном і сонцем. І я швидко прийшов до тями. І світ був чистий і світлий, і також лагідний, як мати. Перед моїми чистими очима мріли берези і осокори на цвинтарі навпроти. Я розвернувся…
— Малі! – строго сказав я, – не здумайте отут стрибати сторч головою. Води мало, можна в’язи скрутити. Це – для тренованих.
…Уже тоді я задумувався, чому ніяк не вирішиться проста проблема: проблема хороших і поганих людей. Адже всі знають, що таке добро і зло. А довкруг легіони злодюг, брехунів, бандитів, розпусників, ще всякої гидоти і шелупані… і число їхнє росте. Так, ніби частину землян просто перекручує якась диявольська сила, запаморочуючи їм мізки. От тобі й «Что такое хорошо, что такое плохо» (В.В. Маяковський).
То в яких же тяжких лабіринтах нашої підсвідомості ховається та сила і що спонукає її час од часу вириватися на поверхню?!
Польоти уві сні і насправжки
Кожен із нас переживав у своєму житті бодай один раз незбагненну мить піднесення. Це коли без усяких там зовнішніх впливів, – алкоголь, жінка, повістка в суд, – ти починаєш літати, мов на крилах.
Перший випадок із дитинства. Дуємо, дмемо, програємо сусідній вулиці (це в селі, де нас стільки набралося?) 0:3. Себто, пиши пісьма. Можна мєлким почерком, як тоді, а нині – через Інтернет. І тут приходить Валік Авраменко. Він корів пас, причина поважна. Правда, до закінчення історичного матчу залишалося дванадцять хвилин. Це я точно пам’ятаю. Чому історичного – бо за ту супротивну вулицю грав робітничий клас: хлопці з Криворіжжя, Маріуполя, Донецька… Батьки їхні свого часу подалися по вербовці, а баби й діди (останніх майже не було по війні) залишилися в селі, отож, онуки й приїхали на молоко на літні вакації в гарних кедах, спортивних трусах і майках… Та, головне, оскільки баби їхні навпроти через садок і город, вони мали юридичне право грати за свою неньку – вулицю. Привіт Суркісам!
Я не знаю, що керувало Валіком Авраменком. Може, його ті кеди китайські завели, чи блакитно-голубі труси, чи те, що не своїх корів пас, а на харчі підробляв, бо батько доходив в останній стадії туберкульозу, – як би там не було, але за вісім хвилин Валік (привіт, Афган, привіт, полковнику) босий, у сімейних трусах, зрівняв рахунок. Змичка села з містом дала тріщину. Запахло великою політикою, сутінки (у прямому розумінні) згущувалися. Уже щось, ніж нічого.
…Я прийняв на груди потужний м’яч… іншим разом відскочив би він від мене, як від стіни… я його прийняв, стоячи впритул спиною до власних воріт (і це був би вирішальний гол), і м’ячик той поза всякими фізичними законами прилип до моїх грудей, я його, рідного, опустив через живіт і коліна донизу, на стопу, легко, мов Пеле в 1958-у році, закинув собі за спину і пара-трійка бійців із гірничо-збагачувальних комбінатів автоматично кинулася туди… а я, не глядачи, п’яткою, повернув рідного й круглого собі на хід… а переді мною, до вражеських воріт, було не менше, як метрів сімдесят.
І я їх пролетів… не знаю, як. Це було щось нейморвіне: від свого воротарського до їхнього. Землі я під собою не чув. Дихання – його не існувало: у моїх легенях було небо. Ще мить – і я б злетів над вигоном (у смислі, місцями футбольним полем, далі – над річечкою, над селом, полями, Землею). Якби я не побачив, як Валік Авраменко, кривавлячи траву з розбитого пальця, не показує мені, аби він (він!) не опинився в положенні поза грою (я-бо йду (лечу) окремо, а він шкутильгає в напрямі чужих воріт. Я обіграв воротника, кинув м’ячика Валіку, сам вистрибнув за лицьову (село селом, але газети читаємо), і Валік спокійно котнув круглого через відповідну лінію. 4:3. Ну, там шум, гам, грать до побєди, хто першим упаде і таке інше.
Але за боковою лінією поля сидів із годинником на зап’ясті великий і рудий, невідомо до кого приблудний гірник чи металург, котрий й проголосив:
— Усьо, босота! Колокол одбацав. Фраєра виграли.
Тут і прокурор не придереться.
А я не стільки перемозі радів, скільки намагався в собі розібратися: як літав, чи справді літав, а коли літав, то чому і як? Словом, як у Тютчева: «мысль изреченная есть ложь». Спробував пробігти (відтворитися в тому ж темпі) футбольним вигоном – ледве здолав ті нещасні до ста метрів. Як казав герой уже Горького: «...испортил песню дур-рак!».
Але ж незабутнє враження залишилося, присмак незбагненної душевної ейфорії запам’ятався, закодувався в підсвідомості аби потім, при повторі, зіставляти аналоги.
Цього довелося чекати років зо п’ять. Їхав я на навчання, бо волею Євгена Березняка (читайте вище) був зарахований до університету. Пізній пазик-автобусик Суми-Терни-Конотоп, вибрано останній, аби й на поїзд сісти пізніший, щоб прибути до столиці вдосвіта і почати як-небудь облаштовувати власний всесвіт (про Росію іще не йшлося): вибивати гуртожиток, призвичаюватись до занять, зрештою, виходило, що починалося нове життя. Оце я з відвертою мужністю зрозумів, щойно автобусик покинув Терни – у ніч. І тільки притлумлені фари поодиноких авто навстріч. Не густо звідти повертаються, чомусь поетично подумалося мені. «Звідти» – у смислі з нового життя. Я подумки оглянув свій багаж перед порубіжжям.
Виходило не густо: пішов двадцятий, маю недавно народженого сина, посадив багато дерев, деякі навіть прийнялися, допомагав заливати фундамент нової хати; у сумці весь мій гардероб, кілька улюблених книжок; у торбі яйця, смажена курка, масло, ще там щось і півсотні на перший випадок. Із фізики я достеменно знав, що випадок – це зустрітися двом атомам із протилежними зарядами в безконечному просторі й неміряному часі.
Я виглянув у вікно автобуса, де зрідка пробігали поодинокі села з жовтуватими маячками-вікнами невідомих осель, звів очі догори, де ще дальнішими були стиглі передосінні зорі; я глянув униз: там, окрім дороги, зліва ж таки, бо в нас такі правила руху, і я сам сидів зліва, – більше нічого не було, крім тихої темряви.
" ті, що співають у терні"
Поціновувачі літератури, безсумнівно пам'ятають роман під назвою "Ті, що співають у терні". Для тих хто не чув, поінформуємо, що мова там іде не про тих хто співає у нашій річці Терн, а зовсім про інші речі - хоча згадка про цей твір( на слух) , зі співзвучністю із водоймою, в деякій мірі, має місце.
 Та головна новина є в тому, що днями, 29 січня 2015 р.померла авторка, котра написала цей роман - австралійка Колін Маккалоу. Їй було 77 років. Причини смерті письменниці, у ЗМІ, не повідомляються,
Колін Маккалоу народилася в 1937 році в Новій Зеландії. Перш ніж стати письменником, Маккалоу, яка отримала медичну освіту, займалася нейропсихологією. Вона працювала в Сіднеї, Лондоні, а потім переїхала до США.
Літературний успіх прийшов до Маккалоу після виходу роману «Ті, що співають у терні» 1977 року. Це сага про кілька поколінь австралійської сім'ї відразу стала бестселером. У 1983 році за книгою був знятий серіал, який також став популярним. Маккалоу всього написала понад 20 романів, частина з яких присвячена історії Стародавнього Риму.
сумно...
P.S. Подаєм два інфографічних зображення про втрати українських військових у зоні АТО - на інфографіці ліворуч подаємо дані по вояках, котрі загинули на війні , яка триває на сході України, у розрізі по областях, на інншій - розподіл загиблих силовиків на 1 млн осіб станом на 28.1.2015 р. На жаль, їх кількість продовжує зростати...
( Для перегляду у повному форматі - тисніть на зображення)
 
"марш..."
Переглянути " Марш новітньої України" можна за посиланням -- ТУТ
***************************************************************************************
|
