Якось згадався було анекдот-питання: - Що таке культпросвєт?, на що є відповідь :- це просвєт між культями..."). Та кожен напевне знає, що "культпросвет" - це щось із сфери культури та мистецтва. Ще так називали ( та і нині називають) культурно-просвітницькі училища, чи ще коротше -"кульок". То ж заголовок нашої добірки буде на відповідні теми.
Перша - фоторепортаж про проведення в Тернах чергового дитячо-юнацького фестивалю "Співаймо разом" ., друга - про "мистецтво" зафарбовування національних символів та їх реанімацію., третя - слово з під пера - із нової книги земляка., четверта - фото - весна, букашечки...)
 * пофестивалили...
 *"слава нації!" - не "слава кпрс!"...
 * "... для марини"
 * весна. букашечки...
ПОФЕСТИВАЛИЛИ
  13-й обласний фестиваль сільських дитячих та юнацьких хорових колективів "Співаймо разом", відбувся 17 травня, у місцевому будинку культури, за участі 13 дитячих гуртів. Свою майстерність у хоровому співі показали юні виконавці із Недригайлівщини ( Терни, Недригайлів, Коровинці, Вільшана), Сумського району, Тростянецького, Ямпільського, Роменського, Конотопського та Буринського. Хоча день був дещо і прохолодний, але фестивальна атмосфера була теплою.
( На фото вище - емблема фестивалю та "автопарк" приїжджих виконавців. Праворуч - на сцені, організатори та спонсори фестивалю). Для перегляду світлин у більшому форматі - тисніть на зображення.
Як зазвичай , головував у журі засновник конкурсу, земляк, заслужений артист України, легенда українського оперного мистецтва Анатолій Мокренко, ( на фото , нижче ) котрий перед початком , акапело, виконав пісню "Чом, чом, чом, земле моя". Обов'язковим атрибутом відкриття також є спільне виконання Гімну України. Приємно було чути, коли на відкритті, спонсори та гості, закінчуючи промову словами "Слава Україні!" у відповідь чули багатоголосе, гучне дитяче - "Героям слава!". Напевне таких децибелів цього відгуку, у Тернах ще не чули. Слово мали голова Недригайлівської РДА Микола Тимошенко, селищний голова Ігор Борисовський, представник обласного відділу культури Людмила Черниш та інші, а представник агрофірми "Дружба-Нова", передав голові журі копію ікони (див.фото) одного з монастирів , з Полтавщини.
Варто зазначити, що до 2011 року подібний фестиваль був єдиний в Україні, а нині він має своїх послідовників у декількох областях.
У репертуарі колективів кращі зразки народної, української пісні. На фестивалі кожен колектив презентує два твори за власним бажанням. Особливу підтримку А. Мокренко надає хлоп'ячим колективам - цього разу такий був представлений із смт Степанівка Сумського району, котрий має назву - "Родина" ( Фото - ===>)  ".
Загалом, всі колективи , за визначенням журі, ( на фото ) добре підготувалися до фестивалю і були відзначені організаторами.
( На фото праворуч - учасники, в очікуванні оголошення результатів)  .
Але, як і на будь-яких змаганнях, визначається переможець - цьогоріч ним став хоровий колектив "Веселка", Недригайлівської спеціалізованої загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів. ІІ місце посів хоровий колектив "Дзвіночок" Тернівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів, (на фото, праворуч, знизу) ІІІ місце розділили хорові колективи "Україночка" Коровинської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів та "Чарівний ключик" Ямпільської дитячої музичної школи. Крім дипломів, переможці отримали грошові премії від одного зі спонсорів та організаторів , земляка - Сергія Осикового, ( <== - фото ліворуч) котрий запросив на фестиваль, до Тернів, всіх, і на наступний рік . А за цьогорічне перше місце була обіцяна подорож - "куди захочете" ( у межах України).
Цього ж дня, у фойє будинку культури було організовано виставку українських рушників та представлено роботи вихованців Недригайлівського районного будинку дитячої та юнацької творчості. (Два фото знизу)
Загалом враження від проведеного фестивалю залишились приємними - це не награне шоу, а культурний захід, котрий належить до духовних критеріїв і залишить у серцях дітей відповідні спогади.
ЛЄНІНБУВ...
 Понад п'ять років, як "зійшов" зі свого тернівського постаменту, як колись казали - "вічно живий" вождь світового пролетаріату - Владімір Ульянов (Лєнін). . Деякі палкі прихильники комуністичної ідеї, навіть до пустого (без постамента) підніжжя, на комуністичні свята приносили квіти. Не стало вже тих червоних послідовників, але залишились "сожалєющіє об СССР", у якому не було терпимості до національних ідей. І то не обов'язково старше покоління. Але це вже інша тема
Повернімось до постамента - після "ісхода" вождя, сірів він посеред скверу довго і нудотно, допоки не вирішив один із місцевих проукраїнсько налаштованих земляків, внести український дух у те сіре "ізваяніє", заодне і сквер "підвеселити". Витратившись на фарби, час. - і постамент, з трьох сторін постав у синьо-жовтих кольорах, з відповідними графічними символами та присвятами Героям АТО, Небесної Сотні, Тризубу.  ( на фото - ліворуч вище) Четверта сторона ( зі сторони центру), до часу лишалася вільною, і не так давно перетворилася у червоно-чорний прапор зі словами "Слава нації!" та "Смерть ворогам!", зі стилізованим тризубом-мечем - ( на фото - праворуч вище).  Недовго ця частина постаменту залишалась у подібному стані - однієї ночі її хтось зафарбував. Наступного дня символ нації було поновлено, а фарбувальнику було написано гнівного листа та приклеєно тут-же. ( див. фото).
. День Перемоги, та декілька після, ця творчість лишалася цілісною, але у переддень фестивалю дитячих хорових колективів, ( саме тут знаходиться будинок культури) вночі месник знов попрацював попереднім чином.( на фото праворуч посередині) Напевне вирішив, що дітям гасло "Смерть ворогам!" ні до чого..
Того ж дня "картина маслом" під насвою "Слава Нації!.." вчергове була відреставрована,( фото праворуч знизу) а тамтешнім патріотам різного віку, висловлене побажання інколи наглядати за цим дратуючим, декого, чинником, не тільки вдень, а і в нічний час...
З ПІД ПЕРА...
 
Нещодавно у видавництві «Ярославна» (м. Суми) вийшла нова книга нашого земляка, письменника, котрий нині мешкає в Бурині, Івана Житника. Це – творчий доробок прозаїка за останні кілька років…
У книзі надрукована повість «Життя в оренду», а ще – новели, оповідання, бувальщини. Всього – 57 творів, в яких висвітлено життя сьогодення звичайних людей, котрі живуть в невеликих містечках та селах.
Іван ЖИТНИК
ТЮЛЬПАНИ ДЛЯ МАРИНИ
Марина дивиться у вікно, за яким хлюпає дощ. Весняний. Теплий і прозорий. Він змиває все після зими -холодної та тривалої. Уже зазеленіли деревця й травичка, розпускаються квіти, пломеніють її любі тюльпани.
За вікном вона раптом побачила його. Стислося серце, кров ударила в скроні. Стало млосно. А на серці обнадійливе: «Невже до мене?» Та його так і не дочекалася. Він пройшов поруч із вікном…
Відчинилися двері, до палати зайшла медсестра Антоніна Василівна.
- Маринко, час годувати маля, - звернулася до породіллі. - Ти ще й досі не дала йому імені?
Марина відвела погляд од вікна, вірячи й не вірячи, що бачила в ньому саме його - свого коханого.
- Що ви сказали? - оговтавшись, перепитала.
- Як сина назвала? - подаючи дитя, замотане в пелюшки, повторила Антоніна Василівна.
- Ніяк, - мляво відповіла Марина, беручи до рук хлопчика, - і називати не буду. Я його тут залишу.
- Ти що говориш? При своєму розумі?
- Куди ж мені з ним?
Сльози виступили на очах, скотилися по обличчю і впали на дитячу щічку. Хлоп'я розплющило оченята і...посміхнулося. Чи, може, їй так тільки здалося? Тицьнулося в груди. Приємний, теплий дотик його губенят пробудив у ній незнане раніше до цього почуття. Почуття материнства. Вона зжалася в «комочок», щоб хоч якось вгамувати сльози.
Жінки з палати вже «розвідали» - Марині Співаковій тільки сімнадцять. Навчається в коледжі. Сирота. З інтернату. До неї ніхто не приїздить, навіть подруги не приходять. «Вони не знають, що я тут. Я їм сказала: їду до родичів у Київ, - якось зізналася і додала: - Та нікогісінько в мене немає».
Хто ж батько хлопчика? Дуже хотілося про це знати породіллям. Адже місто - невелике, все і всі - наче на долоні. І любовні романи, і любовні втіхи. Та в цьому випадку зовсім не так. Ще зовсім юна мама - ніби в рот води набрала.
Погодувавши хлоп'я, Марина віддала його медсестрі, а сама з розпачу вткнула голову в подушку. І не почула, як до неї підсіла сусідка по ліжку Валентина . Вона в палаті - найстарша, їй уже за тридцять п'ять. І тут - втретє.
Ніжно, по-материнськи поклала руку на плече дівчині.
- Маринко, чому знову плачеш?
Вона єдина, з ким спілкувалася Марина, з ким ділилася своїм, наболілим. А наболілого - за день не переповісти. Куди не глянь - одні проблеми. Батьків немає, рідні -теж, на мізерну стипендію та держдопомогу не порозкошуєш і т.д. і т.п…
- Я не плачу, - стиха заперечила Співакова, відірвавшись від подушки. Глянула карими, ще майже дитячими очима, на жінку. - Воно само плачеться. Днями мене випишуть, куди податися?
Сльози навернулися на її очі й знову готові от-от вихлюпнути.- У мене ж, окрім ліжка в гуртожитку, більше ніде й нічого немає, - забідкалася. - А до гуртожитку з дитиною ніхто не візьме. Залишу коледж, а як далі жити? Я ж модельєром хочу стати. Вчуся на відмінно. І в мене вже є пропозиції від клієнтів. Уже б мала розвернутися. Сподівалася, що грошей зароблю, вийду заміж і… народжу. А вийшло все навпаки: і грошей не заробила, і нареченого, як мені здавалося раніше, втратила. І народила швидше, аніж заміж вийшла. Ех!..
- Синка як би хотіла назвати? - розуміючи гнітючий її стан, перевела розмову на інше Валентина.
- Не...не знаю, - стенула плечима Марина. - Скоріш за все - Андрійком.
- Це його так...батька звати?
- Ага, - трохи подумавши, зізналася Співакова.
Валентина глянула в її очі, в яких відбивалися смуток і печаль, а ще якісь неприховані... радість та надія.
«Вона сподівається, що він прийде до неї», - але заговорила про інше.
- Мого старшого теж звати Андрійком. І народила я його також у сімнадцять. Нас із чоловіком навіть не розписували. Хоча він уже й у армії відслужив, але ж я - підлітком вважалася.
Марина зацікавилася розповіддю. Її приваблювала ця невисокого зросту, тендітна, симпатична жінка, яка на відміну від інших не стала звинувачувати її в гріхах. Мовляв, ну, й молодь пішла нині. Ще молоко на губах, а... Навпаки, оточила материнською турботою, якої Марина так і не зазнала в житті. Адже й досі не відає, хто її мати, батько. Тепер от...і син не знатиме, напевне, своїх батьків.
Та й у чому її гріх? Що кохає до безтями? Що не може жити без Андрія? Це не гріх. Це життя, звичайне. Проте не всім судилося його прожити в юності. Їй, Марині, судилося…І вона за цим не жалкує, навпаки - береже кожну хвилинку кохання.
Від таких думок зрадливі сльози знову заблищали на її очах.
«У неї такі знайомі риси обличчя. На кого вона схожа?» - ковтаючи сльози, вкотре запитувала себе Співакова.
- Ти так, Маринко, своїми сльозами палату затопиш, - пожартувала Валентина. - А в ній ще й після нас народжуватимуть дітей.
Від цих слів на душі дівчини трохи потеплішало й полегшало. Вона аж усміхнулася.- Хочете, я вам розкажу про нього... про Андрійка? - запитала ніяковіючи.
«Незважаючи ні на що, вона називає його так ніжно - Андрійком, - зазначила про себе жінка. - Дуже, мабуть, кохає». А в голос:
- Авжеж, хочу...
- Із ним я познайомилася того вечора, коли приїхала до міста, - почала, не поспішаючи. - На вокзалі. Я не знала дороги до коледжу. Тут уперше, раніше ніколи не була. Я підійшла до гурту хлопців і запитала - як дістатися? Один з них сказав: «Такій симпатичній дівчині гріх не допомогти».
Ці його слова запам'ятала на все життя. Навіть, не знаю чому, - замовкла, а потім продовжила: - Може, тому, що їх ніхто й ніколи мені не говорив, - і зашарілася. - Він довів мене до коледжу, до приймальної комісії. Як згодом виявилося, Андрійко тут навчався на останньому курсі. Наступного дня він прийшов до мене в гуртожиток. Від цього мені було ніяково перед дівчатами, з якими я мешкала. Та виставити за дверізабракло сміливості. Правду кажучи, не дуже й хотілося це робити. Юнак мені сподобався одразу. Зізнаюся чесно, - знову замовкла, мов підбирала потрібні слова. - У нього я закохалася з першої...хвилини, ні-ні, з першої секунди нашої зустрічі, - відкрилася одним подихом. - Ми почали зустрічатися. Все в нас було добре - майже два роки. Він закінчив коледж. Зараз працює і заочно навчається в академії, - Марина враз запнулася.
Мовчала. Думала: чи їй далі розповідати, чи, може, не потрібно. Кому це врешті-решт цікаво? Її проблеми - це все ж таки тільки її проблеми. Та наважилася.
- Я й досі не розумію, як це трапилося? - знову помовчала, а тоді гаряче так: - Та я його...кохаю. І знаю: він мене - теж...
- Він відмовляється на тобі одружуватися? Чи, може, в нього інша з’явилася?
- Ні, це не так, - зарум’янилася дівчина. - Незабаром йому до армії йти. Він цього сам хоче. А ще - батьківбоїться. Вірніше, гадає, що вони не зрозуміють його. Ну, те, що я ... інтернатівська.
- У нього хто батьки?
- Тато - інженер, мама - вчителька.
- Ти познайомилася з ними?
- Ні. Ще не встигла…Андрійко, правда, пропонував таку зустріч. Та я відмовилася. Хто я для них?
Валентину, наче струмом вразило. Вона відчула, як запекло всередині, закалатало серце й кольорові кола побігли перед очима.
- А як він... ну, - не могла зразу виговоритися. - Ну, як... який він із себе? Андрій...твій.
Такий стан жінки здивував співрозмовницю.
- Вам ...погано?
- Ні... Не хвилюйся. Твоя розповідь зворушила мене.
Марина, трохи заспокоївшись, продовжила:
- Він - красень. Високий. Стрункий. На правій щоці - родимка, - чомусь саме про неї згадала.
- Родимка? Він білявий, чи чорнявий?
- Білявий.
- Прізвище - Зозуляк?
- Зозуляк, - кивнула головою. - Ви його знаєте?..
У палаті стало тихо-тихо. Навіть було чути як за вікном шепочуть дерева, немов вітаючи одне одного з приходом весни. До Марини наче здалеку донісся голос Валентини.
- Моє прізвище теж, до речі, Зозуляк. А Андрій - мій ... син!
...Анатолій Зозуляк разом із синами Денисом і Андрієм прийшли до пологового будинку. Кожен тримав у руках букет квітів. У Андрія - тюльпани.
На порозі приймальної палати стояла Валентина, поруч Антоніна Василівна із загорнутим у «конверт» хлопчиком.
Анатолій Петрович узяв на руки найменшого сина, перед цим вручивши квіти дружині, відповідно традиції -«Шампанське» медсестрі. Денис, потім і Андрій простягли квіти матері.
Вона взяла букет тільки від Дениса. Глянувши на Андрія, промовила:- Ні, синку, твої тюльпани не для мене.
- Для кого ж? - здивувався Андрій.
- Іди-но сюди, - позвала Валентина.
На порозі з'явилася... Марина із таким же «конвертом» на руках.
- Тюльпани, синку, ... для... неї… для Маринки...
- Я нічого не збагну, - закліпав очима найстарший Зозуляк. - Що тут коїться?
- Нічого особливого. Усе гаразд, - посміхнулася дружина. - Ти тепер - ще й... дідусь...
Іван Житник.
смт Терни - м.Буринь.
БУКАШЕЧКИ
********************************************************************************************************************
|
