Головна » 2012»Липень»26 » БОКСЕР ОЛЕКСАНДР УСИК-НА ОЛІМПІАДУ ,З КОЗАЦЬКИМ ЧУБОМ
11:44
БОКСЕР ОЛЕКСАНДР УСИК-НА ОЛІМПІАДУ ,З КОЗАЦЬКИМ ЧУБОМ
др Усик: «Коли розумієш, що в разі твоєї перемоги пролунає Гімн України – це відповідальність»
22-07-2012
Добігають кінця передолімпійські тренування національної збірної з боксу. На зборах, які нещодавно проходили у Карпатах в Тисовці, хлопці виснажувалися по сім годин на добу. Відновлювалися масажистами, лікарями, психологами, і… знову тренувалися понад можливості.
Зараз у Олімпійському центрі в Конча-Заспі команда готується до перельоту в Лондон. Тренери менше навантажують боксерів, зберігаючи їхні сили для головних змагань. Проте окрім тренерів є цілий загін людей, які люблять «дошкуляти» спортсменам. Отже часу на себе у боксерів майже немає.
На цей раз долучилися до відвідувачів і ми...
Журналісти прес-служби Федерації боксу України вже розповідали, як готуються до Олімпіади Тарас Шелестюк, Денис Берінчик, Євген Хитров. Дійшла черга до Олександра Усика – капітана збірної.
…Певно ми підзабули, що Сашко – великий жартівник, й попервах ставимось до кожного його слова занадто серйозно.
- Відкрити таємницю, як швидко випрасувати одяг? – загадково запитує Сашко і дістає з шафи нову олімпійську футболку. Набирає повний рот води, бризкає на тканину.
- Класний спосіб – особливо, коли немає часу возитися з праскою! – споглядає за нашою реакцією. І додає: - Я таке всім нашим роблю. В них не виходить: виприскують в… одне місце, і – мокра пляма», - вже не утримує сміх Усик.
…Нарешті до нас «доходить», що Сашко розігрує журналістів, і ми теж сміємося. Ось така перша зустріч…
Але це зовнішнє враження. Насправді Олександр – серйозна і відповідальна людина. Легковажного не призначать капітаном збірної.
«Голоси доньки і дружини – найсильніша мотивація до перемог»
- Без жартів: складно в навчанні – легко у бою?
- Важко усім хлопцям. Та в нас є спільна мета: вибороти найкращий результат для України. Коли тренуєшся пліч-о-пліч в команді однодумців, коли бачиш, як викладаються друзі, то просто не можеш діяти інакше... Як на мене, це і є командний дух.
- Що підбадьорює тебе в найнапруженіші хвилини?
- Згадую про доньку та дружину. Усі перемоги ним присвячую. А коли чую їх голоси у телефоні, коли бачу їх… - це для мене найсильніша мотивація до перемог. Іноді лежу в кімнаті й думаю: «Холера, як же втомився, ще стільки всього потрібно зробити»… Потім подивлюся відео, де ми граємося з доцею, де вона сміється, обіймає і цілує мене… Відразу легшає.
- Вона споглядає, як тато боксує?
- Так, найбільша моя вболівальниця! Навіть дружина може не впізнати чоловіка по телевізору, а донька тата впізнає. Якось показували по телебаченню мій бій, донька кричить: «Мама, тато в телевізорі!» Дружина подивилася: «Ні, це не він». А донька стоїть на своєму. Дружина впізнала тільки після того, як я зняв шолом… Іноді після спілкування по скайпу, Ліза (донька – авт.) дивиться у вимкнений екран і питає, де таточко. Вона більше бачить мене там, ніж вживу. Коли згадую про них – забуваю про всі труднощі і втому.
- Хотів би, щоб донька займалася великим спортом?
- Це її вибір. Мабуть було б добре. Адже коли регулярно тренуєшся, раніше дорослішаєш, стаєш самостійною, відповідальною, розсудливою людиною. Скажімо я, на відміну від більшості одногодків, у двадцять думав на про те, як на вулицю збігти, а – як викроїти час для тренування, виграти змагання, піднятися на щабель вище, потрапити на Олімпіаду, врешті решт… Спорт швидко робить людину цілеспрямованою.
«Перший тренер запам'ятається на все життя»
- У кожного свій шлях до спорту…
- Трохи займався боротьбою, потім рукопашкою, карате… Скажімо так – без фанатизму. Наприклад, на карате просто віджимались, присідали, іноді вивчали нехитрі прийоми. Проте підлітковою групою тренер майже не цікавився. А от коли в п'ятнадцять прийшов на бокс – відразу сподобалося.
- З суперником битися?
- Чому ні? Адже молодий, гарячий. Краще у залі зганяти енергію, ніж на вулиці. Пам'ятаю, на першому занятті – одразу спаринг… Хіба не зачепить! Що в такому віці потрібно юнаку? Вміти постояти за себе, дівчинку, захистити!..
А тут й тренер змальовував перспективи – майже казку. Він навчав нас відчувати себе переможцями. До речі, до боксу я займався футболом, грав за місцеву команду, і в мене непогано виходило. На лаві запасних ніколи не сидів, грав півзахисником в основному складі. Та футбол вимагав досить серйозних грошових витрат. А двісті-триста гривень для моїх батьків були значною сумою.
В боксі простіше, по-товариські. Тренер подарував свої рукавиці, його дружина пошила форму. Єдине, на що мама витрачала гроші – на проїзний білет.
- Вважаєш, завдяки першому тренеру став боксером?
- Це дійсно так. Перший тренер запам'ятається на все життя. Сергій Юрійович Лапін виховував мене не тільки як тренер, а і як психолог. Коли було надто скрутно, підбадьорював: «Сашко, ще трошки залишилось, давай, ти мусиш перемогти. Станеш переможцем – все тебе знайде: і машина, і слава, і нагороди… Протримайся ще трошки»...
Життя складніше простих схем. Ми розійшлися. Я дорослішав. Мені здавалося Сергій Юрійович занадто опікував мене, ставився як до того хлопчика, яким я прийшов до спортзалу. Проте я вже вважав себе особистістю. Усе розставив час. Зараз у нас чудові стосунки. Живемо поряд, коли тренуюся в залі, він щось підказує, переживає, коли їду на відповідальні змагання.
Перший тренер… Він й досі любить мене, як уперту дитину, а я – його, як свого першого наставника, що вивів на шлях до великого спорту.
«Мама переживала, що вхоплю зірку»
- Перемоги, чемпіонські титули… Чи змінюють вони тебе?
- Начебто ні. Скоріше, досвіду набираюся. Став більш стриманим, психологічно витривалішим. Для мене й досі не має різниці - на який ринг виходжу. Завжди викладаюся по повній, показую те, чого навчив тренер, відстоюю особисту гідність. А, значить, - свою команду, свою країну.
Щодо ставлення до людей,.. -трохи помовчав, посміхнувся, щось згадуючи.- Після чемпіонату світу якось їхали з мамою в машині, і нас зупинив даїшник. Подивився документи, про щось спитав й відпустив з побажаннями щасливої дороги. Я – мамі, жартома: «Він що - здурів зупиняти? Хіба не бачить, «зірка» - за кермом?»… Посміялися, а потім мама й каже: більш за все переживала, щоб не вхопив я зірку, щоб не зазнався.
Хвала Богу, в душі я залишаюсь таким, яким був. Принаймні, мені так здається і так хочеться... Думаю воно так є, адже мамі видніше.
- А чого журналістів не жалуєш?
- Ми ж відверто? Тож так і відповім. Серед твоїх колег є такі, кому ні за яких умов давати інтерв’ю не буду, бо вже навчений – хто, як і що… Скажімо, телефонують мені і майже вимагають терміново прийти до студії. Пояснюю, мовляв, зараз на зборах, далеко в горах, майже за сотні кілометрів. Відповісти на будь-які запитання згоден. Але пізніше… Та вони тільки своє знають! Настирливо так зудять: «Навіть на день перерватись не можеш? Вже нахапався зірок!»…
Тримаю слухавку і розумію: не потрібен їм Сашко Усик як людина, як особистість. Нібито про діло печуться, а поміж строк аж лізе: хочуть «засвітитися» на фоні чемпіона. Такому, вибач, журналісту абсолютно все одно, чи готуюсь я до Олімпійських ігор, чи завтра буду відстоювати честь країни.
Інші ж не телефонують, а приїздять перед змаганнями безпосередньо до тренувального залу і починають закидати буцімто «розумними» питаннями. Скажімо, на скільки медалей розраховуємо. Дурня це все!.. Наскільки знаю своїх товаришів – жоден не буде заздалегідь про наміри команди загадувати. Ми ж не бюро боксерських прогнозів, і не в тоталізатор граємо.
Звісно, намагаюсь триматися осторонь таких журналістів. Але знаю й багато інших. Порядних і професійних. До таких прагну, вчуся в них мудрості, вмінню розглядати явище за подією, фактом, випадком…
…Запитуєш, чи змінили мене чемпіонські титули? Чи не захворів зірковою хворобою?.. Скоріше, швидко подорослішав. Бо, що таке доросла людина, як на мене? Перш за все – відповідальна… Коли розумієш, що в разі твоєї перемоги десь за морями-континентами пролунає Гімн України – це відповідальність.
На фото: Василь Ломаченко, Олександр Усик (по центру) та Денис Берінчик (справа)
«Фортуна любить наполегливих»
- Потрапити до складу олімпійської команди мріє чи не кожний юнак. Ти – капітан збірної. До твоєї поради прислухаються…
- До збірної беруть виключно за високі і стабільні результати. Щоб досягти успіху – треба багато працювати і відмовитися від багато чого, що так спокусливо. Утримати успіх, бути стабільним – ще складніше, ніж його вибороти. Здоровий спосіб життя має стати нормою. Це далеко не просто, коли товариші зовуть погуляти, хильнути, «зажигати» без гальм. Адже молодості притаманне усього спробувати по максимуму, в усьому приймати участь, розважатися до світанку. Тож с початку хай кожен спитає себе, чи готовий він для такого, чи воно йому подобається?
Великий спорт потребує великої праці і самодисципліни. Навіть, коли вже не можеш, коли вкрай не хочеться щось робити – треба вставати і йти далі. Фортуна любить наполегливих! Отже маєш працювати відповідально, цілеспрямовано. Ставити високу мету. А потім – ще вищу. І люди помітять.
Чи попадеш до олімпійської збірної? За великим рахунком, це не так важливо. Важливо стати майстром, бути першим на том місті, яке обрав, для якого призначила тебе доля.
Це непростий шлях, і не для кожного. Але дуже цікавий.
- З жартів починали – ними й закінчимо. Нащо ви з Денисом чуби-оселедці відпустили (Денис Беринчик також член олімпійської збірної з боксу – авт.)? Дитинство грає?...
Як хочеш – так і пиши! – сміється Сашко. – Я з дитинства захоплювався козацтвом. Дуже міцні дядьки були, рубали голови ворогам направо й наліво. Справжні воїни! Справжні чоловіки! Захищали державу, піклувалися про свої родини, про народ. Вороги боялися козаків. Бо ті давали таку відсіч – мало не уявиться. Вміли жити, кохати, веселитися…
Це – по-нашому! Хочу, щоб такими побачили українців у олімпійському Лондоні.
…Сашко підійшов до дзеркала. Поглядів собі в очі. Посміхнувся…
- Ну, хіба не козак?..
З капітаном олімпійської збірної боксерів жартував Богдан Метенько.
.jpg)
.jpg)
