" Я, Ярошенко Василь Іванович, народився у 1924 році у м. Лебедин Харківської губернії (нині - Сумської обл.) Це було досить велике місто, було у ньому багато церков і шкіл (не менше 26 шкіл),був педінститут і медичний технікум. Освіта моя - вища, працював учителем, також закінчив ВПШ при ЦК партії за спеціальністю "газетний і журнальний робітник".
У 1930 р. мого батька забрали як ворога народу, і в 1935 р. він помер на Соловках. Залишились мати і троє дітей; я і двоє моїх старших братів (1920 і 1922 р.н.). Наше господарство забрали, достатки були слабкі. Нас вигнали з хати як сім"ю ворога народу. Мати працювала на деревообробному комбінаті, де продавали хліб і давали 300 г на дитину. Наші родичі жили в селах, дуже сильно нарікали, що у них все забрали. Куркулів було багато знайомих, у них все відбирали. Та й господарства були різні; кінь, пара корів, свиня- це вже вважався куркуль.
Літо 1932 р. було мокре. Наша вулиця була низька і у двох місцях була так перелита,що двори переселялися. У місті був не голод , а голодомор. По нашій вулиці Порфилова кожна третя хата пустувала, вимерли люди переважно старші та малі діти. У селах і на околиці міста їжі взагалі не було. Померло багато людей. Я йшов у школу, то зранку нікого не було на вулицях,а коли увечері повертався, то вже підвода збирала мертвих людей. Була підвода, на ній 2 чоловіка від органів влади. Вони витягали мертвих, скидали у віз і вивозили на околицю. Були випадки людоїдства. Сусідка через двір, на прізвище Каплай з"їла свою дитину - хлопчика 10 років. На сусідній вулиці з"їли дівчину. Тоді міліція дізналася про це, приїхали і пішли до сусіда Сайка Миколи Трохимовича ( був електриком), взяли його за свідка і викопали біля порогу кістки. А цю жінку відвезли невідомо куди.
У нас їжу теж відбирали. Прийшли додому 4 чоловіки із залізними палками,шукали на горищі, у сараї, у погребі. У нас якраз топилася піч, а там у горщику варилася картопля, то вони розбили горщик, а картоплю потоптали ногами.. Ранньою весною мати й сусіди їхали у радгосп за 8 км і перекопували землю, щоб знайти мерзлу картоплю, яку варили , терли і їли.. Тоді не можна було нічого купити, бо дрібні магазини були зачинені. У центрі Лебедина був магазин "Торгсін", там було все; крупи, цукор, борошно. Але там продавали лише тоді, коли людина приносила золото або срібло. Через "Торгсін " у людей вибирали все цінне. Пам"ятаю що влітку мати 1933 р. мила мене у мисці, а у мене вже ноги пухлі, і плаче. Тут зайшла бабуся і дала матері дуже великий золотий хрест, і мати принесла повно їжі з "Торгсіну".
Це був штучний голод,щоб зламати людський спротив, який був у державі. Бо спротивлялися люди, бо не хотіли йти у колгоспи.
Ті, хто вижив пішли потім працювати у колгоспи, у магазинах з"явився хліб та борошно. За хлібом були черги до самої війни. Мати працювала на деревообробному комбінаті, і начальство стало на завод завозити хліб. Більше двох хлібин в одні руки не давали.
У 1946 році була посуха, не було дощів. Голод був інакший - через неврожай. Але, якщо взяти після війни, то Франція повністю хліб отримувала з України.. Туди вивозили , а вдома люди голодували."
( ◄ На фото - Марія Ярошенко)
Для повноформатного перегляду натисніть лівою кнопкою мишки на відповідну сторінку.
