КАРАВАН ДО КАРАВАНУ
ЧИ ПРОПАВ КАБАН У ЛІСІ..?
ДІД БУВ З - ПІД ТЕРНІВ
Р. ТЕРН : МІСТ - РЕКОРДСМЕН
ФОТО. МІСЦЕВИЙ СЮЖЕТ
караван до каравану
Декілька днів тому мешканці кількох тернівських вулиць спостерігали незвичну кавалькаду, котра складалася з бронетранспортера та з десятка автівок, переважно "крутих" джипів.
Шлях цього каравану проліг до лісу, котрий земляки називають теж Караваном.
Як відомо наші ліси, від минулого року знаходяться в оренді ТОВ "Корені". Селяни гадають, що то була чергова "вилазка великих людей" на полювання, лиш дивуються присутності бронемашини - чи то військові маневри можливо такі (бо саме був день 23 лютого) чи охорона така, чи на ній за кабанами ганялися?.. До речі, полювання на ікластих , від грудня, заборонене.
(Зображення - фотомонтаж)
чи пропав кабан у лісі..?
Чи кажуть де ще так, як у Тернах, на випадок незвичайної події, котра здивувала, але саме цим висловом, у цьому випадку можна і скористатися - "щось у лісі здохло, і напевне, не маленьке...".
Це не відноситься замітки, котра подана вище, та з тваринами пов"язане. Тема - молоко - на весну дивлячись, молокоприймачі підійняли ціну на нього ( чого до цього ніколи не було). Після зимового періоду, зазвичай, ціна на молоко, для селян, падала.Нині вартість його для селян зросла і склала 3 гривні за літр.
Хтось із селян чув, що це пов"язане немовби з великим контрактом з Росією, на постачання певної продукції, з оплатою за відповідною ціною - то молокозаводи-конкуренти і зацікавлені у більшому зборі молока, що й привело до підвищення ціни.
Інші кажуть, що розпорядження з цього приводу надійшло з верхів, а хтось це пов"язує ( вже майже ритуальне) підвищення, котре завжди трапляється перед виборами, хоча останніх у найближчий час не намічається.
P.S. Коли ця інформація була написана, з"явилась нова - щастя "покращення" виявляється не протрималось і півмісяця - ціна на молоко знов знизилась до попередніх "висот" - 2,20 грн. за 1 літр.
У доповнення до теми подаємо матеріал про тернівський закупівельний кооператив "Ласуня", що нещодавно був опублікований у газеті " Урядовий кур"єр".
.
.« Ласуня" для Красуні
.
. Селище Терни Недригайлівського району — один з найбільших сільських населених пунктів області. Здавна славиться базарами та ярмарками, де можна було придбати чи не найкращих поросят у всій окрузі. І хоч частину тієї слави втрачено, все ж таки селяни не поспішають вішати замки на хліви та сараї. Й сьогодні тут утримують сотні голів різної живності.
.
. Поступово нарощували заготівельні потужності, налагодили зв’язки з переробними підприємствами, розширили штат працівників. Сьогодні в «Ласуні» — шестеро місцевих селян, які обслуговують понад 400 селянських дворів не лише в Тернах, а й навколишніх селах. Навіть «дісталися» сусіднього Буринського району — селяни тамтешньої Черепівки залюбки пристали на запропоновані умови співпраці.
.
. Але, як і в інших селах, у Тернах зрозуміли: без закупівельного кооперативу не те що важко, а взагалі неможливо. Отже, 5 років тому вирішили організувати «Ласуню», яка б перебрала на себе заготівельні турботи. Як пригадує селищний голова Ігор Борисовський, починали з двох працівників і маленького молокоприймального пункту. Швидко збагнули, що справа вигідна і потрібна.
.
. Окрім заготівельних, узяли на себе і низку обслуговуючих функцій. Зокрема, пропонують послуги із заготівель кормів, у тому числі сіна, обробітку землі тощо. .За словами Ігоря Петровича, значення кооперативу важко переоцінити. По-перше, селяни не мають клопотів у реалізації виробленої продукції. По-друге, створено додаткові робочі місця з непоганими зарплатами. По-третє, «Ласуня» допомагає місцевому бюджету, адже зареєстрована на території селищної ради. Отже, таких «по-» набирається стільки, що не вистачить пальців на руці. І кожне на користь усім: конкретному селянину, сільській громаді, покупцям, які залюбки купують продукцію, вироблену з молока Красунь, Лисок, Майок.
.
дід був з - під тернів
Тому, хто цікавиться літературою, зокрема українською, безсумнівно відоме прізвище Бориса Антоненка-Давидовича. Письменник ще є й " земляком обласного рівня" , бо народився під Ромнами. Але для нас він є , так- би мовити, ближчий по цьому критерію , бо його дід виявляється був священником "під Тернами". То ж маємо ще одного письменника, корінням з нашого краю. Про це можна прочитати на сайті "Читанка". Там-же є і декілька цікавихоповідань Антоненка-Давидовича, із книги "Бабині казки".
Епізод, про згадку про Терни та коротеньку біографію пропонуєм до вашої уваги.
ОДИН ІЗ П'ЯТИСОТ
П'ятсот — саме стільки українських письменників було арештовано, кинуто за тюремні грати, вислано в далекі північні табори, а то й просто розстріляно в часи сталінщини. Серед них — Борис Дмитрович Антоненко-Давидович.
В одній із «Сибірських новел», написаних на матеріалі табірних вражень, він змальовує загадкового в'язня з подвійним, як в нього, прізвищем — Петренко-Черниш, який нагадує нам самого письменника: «Справді, незвичайний цей в'язень. На запитання начальника, за що він сидить, той відповідав чистою українськькою мовою коротко й урочисто: «За Україну».
Подвійні прізвища зустрічаються в нас доволі рідко. Антонєнко-Давидович дуже дорожив своїм прізвищем. Воно йому, як і такі поняття, як батьківщина, рідна мова, далися нелегко. Він мусив сам докопуватися до нього як до коштовного, але занехаяного скарбу. Річ у тім, що його батько Дмитро і дід Олександр носили прізвище Давидов.
Десь у середині XIX ст. сільський священик з-під Тернів з архієрейської волі змінив своє українське прізвище на російське. А далекий нащадок у XX ст. не тільки відновив давнє «Давидович», і ще й додав до нього «Антоненко», бо саме так звався основоположник їхнього роду.
Рід Антоненка-Давидовича має глибокі корені в українській землі. Тут, у невеликому містечку Ромни, що на Сумщині, і народився 1 серпня 1899 року майбутній письменник.
Йому, синові України, доведеться сповна випити гірку чашу страждань, яку піднесе «прекрасний час, неповторний час» сталінського свавілля. Та це все попереду. Мати письменника була з роду Яновських із Сорочинців, себто чи не родичка славетного Гоголя. Проте Борис Дмитрович не вельми визнавав цю спорідненість, горнувся більше до батькового роду. І дуже любив свого батька, котрий не зміг продовжити попівську традицію батька й діда, не зміг учитися в бурсі, зате закінчив технічну школу й став машиністом. Роботу одержав у Брянську, куди й переїхала до нього дружина з малим Борисом, якому сповнилося тільки рік.
. Україна уявлялася йому в дитинстві як земля вічного літа, де завжди тепло, сонячно, ясно, де веселі білі хати, соковиті й солодкі кавуни. Бо ж тільки влітку Борис їхав на батьківщину — до Ромен, до баби по матері, і до Недригайлова, до баби по батькові, а восени знову повертався на «засніжену північ». Тому-то й видавалася йому Україна райською стороною.
Однак і тут не обходилось без колючок. І все через мову. Справа в тому, що Борис розмовляв по-російськи, а це по-різному сприймали його баби, про що він на схилі віку розповість у чудовому автобіографічному оповіданні «Бабині казки». Лагідній роменській бабусі Олені надзвичайно подобався «городський» онучок з його «культурною мовою».
.
Недригайлівська ж баба Олександра не хотіла її і чути, вона гнівно обурювалася звичаями свого недоладного, на її думку, онука: «Щоб отаке мале і не по-нашому базікало! І в кого воно вдалось, отаке перекотиполе?». Та саме ця сувора баба закинула в серце хлопця перші зерна любові до рідного краю і до рідної мови. Найдужче вплинули на онука її пісні й перекази про козаків.
Чи ж думалося бабі Олександрі, що з усіх її численних онучат саме той, якого вона зневажала за чужомовність, найглибше заховає в серці її заповіт і сам згодом стане, як той останній козак-лицар, на сторожі рідного слова, ніколи не зрадить його, ще й буде терпіти за любов до нього муки не менші, ніж його чубаті предки.
А тоді малий Борис тяжко мучився від своєї неповноцінності, через те, що він і «пісні путньої не знає», і не вміє говорити «по-нашому».
Ці почуття посилилися після переїзду з родиною в Охтирку.
Борисові страшенно подобалися відчайдушні охтирські хлопчаки та хотілося подружитися з ними, та на заваді знову ставала його мова, через яку кмітливі одніїлітки вважали його паничем: по-російському в Охтирці тоді говорило саме начальство, урядовці, крамарі й попи. Щоб не бути білою вороною в дружному гурті охтирських хлопчаків, він почав опановувати їхню жваву говірку, до того ж вона чарувала своєю мелодійністю.
У 15-річному віці втратив батька. Закінчив Охтирську гімназію (1917 р.); навчався на фізико-математичному факультеті Харківського університету, історико-філологічному факультеті Київського університету, які не закінчив у зв'язку зі зміною суспільного ладу й погіршенням матеріального стану. Брав участь у визвольних змаганнях 1917-1920-х роках: служив у лавах Запорізького корпусу 1918 року та Армії Директорії 1919 року. Обіймав посаду коменданта Мелітополя (1918 року). Очолював відділ освіти Охтирського району (1920-ті роки).
Писати Борис Антоненко-Давидович почав ще в гімназійні роки.Його творчий шлях поділяють на два періоди: перший — від 1923 до 1933-го року. другий — від 1957 до 1984-го року. Перший період становить 14 виданих книжок.
Арешти 1933 року змушують Антоненка-Давидовича виїхати до Казахстану, де він працює при державному видавництві.
5 січня 1935 року арештований. За сфабрикованою справою засуджений до смерті. Вищу міру покарання було замінено на 10 років таборів. Вини не визнав.
1957 року повернувся до Києва. Реабілітований, відновлений у членах Спілки письменників. Працює редактором у журналі. Видає збірки.
У 1960-1970-х підтримує зв'язки з творчою молоддю, що склали дисидентські кола. У зв'язку з відмовою свідчити на суді над В.Морозом, зазнає тиску: його перестають друкувати (тобто позбавляють можливості заробітку), обшукують і вилучають папери та друкарську машинку, цькують у пресі
Серед творів написаних «у стіл» «Сибірські новели», оповідання «Спокуса», «Гроза», «Так воно показує», «Чистка». У цей час за кордоном (у Болгарії, Польщі, Англії, Канаді, США, Австралії) активно рецензують, перекладають і перевидають деякі твори письменника.
Борис Антоненко-Давидович - лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка 1992 року ( посмертно).
Помер письменник у 1984 році.( на фото - могила письменника)
Прочитати оповідання з книги "Бабині казки ", можна натиснувши на посилання нижче:
р. терн: міст - рекордсмен
Минулого разу ми подавали матеріал про річку-тезку нашого Терну з її сомами-голуболовами, та виявляється вона ще знаменита й тим, що над нею пролягає і найвищий міст у світі, про це і наступна інформація.
До речі у Європі, крім нашої та французької, є ще дві річки з назвою Терн - у Великій Британії та Вірменії.
 У Франції, на півдні країни, у 2004 році побудовано відомий своєю металоконструкцією міст через річку Терн, точніше через долину по котрій плине річка. Він є найвищим мостом у світі Його опори заввишки від 70 до 340 метрів ( це дещо вище Ейфелевої вежі).
Всього міст , котрий має довжину до 2,5 тис. метрів підтримує 9 опор. Дорожне полотно тримається на 154 тросах. Цей міст грає велику роль, надаючи можливість в найкоротший термін перетнути річку Терн та потрапити з Франції до Іспанії. 
Цікаво, що провести автошлях через місто Мійо, що розташоване на березі Терну - відмовились, щоби не турбувати розмірене життя його мешканців та не забруднювати навколишнє середовище, тому його побудували над містечком.
Будівництво тривало 3 роки, дорожнє полотно важить 36 000 тон, міст має ширину 32 метри, 2- рядний рух ( у кожному напрямку)
фото. місцевий сюжет
*****************************************************************************************************************************
|
